Журналістка Евакуація.Сity відвідала ферму, де зараз живе чоловік. Він розповів про допити росіян, розстріляних тварин, мародерство, розбомблену ферму, а також порятунок мирних жителів і своєї отари.
Побита техніка і нова ферма
Володимиру 61 рік. Він з села Павлівка, що у Донецькій області. Там чоловік мешкав з дружиною, двома доньками і маленькими онуками. 12 років тому він знайшов для себе справу "до душі": почав розводити м'ясну породу овечок під назвою Гіссарська.
Однак на заваді улюбленому заняттю та усім планам стала війна. Фермеру довелося рятувати від нещадних обстрілів не лише сім’ю, а й мешканців свого села і цілу отару тварин. Тепер чоловік живе на Волині, де його прихистив давній друг.
З Володимиром Альохіним ми зустрічаємося на фермі. Вона розташована в селі Новостав, що за 10 кілометрів від Луцька. У старих, ще колгоспних приміщеннях, чоловік тепер і утримує овець. Стоїть ферма на пагорбі, з якого відкривається краєвид на пасовища.
"Оце така війна, – починає свою розповідь чоловік і показує побиту вибуховими ударами сільськогосподарську техніку. – Оце такі трактори я привіз, коли нещодавно їздив додому. А це Жуля, моя собака. Бордер-колі – пастуша порода. Її теж війна зачепила. Бачиш, яка в неї рана на боці?!".
Нині ці речі лише нагадують Володимиру про пережите. А почалася його історія задовго до цього – 23 лютого 2022 року.
Виїхали з дому, а потім повернулися
"23-го ввечері я вже знав, що щось буде. В мене зять – військовий медик. І його тоді викликали по тривозі", – згадує Володимир.
В Павлівку війна, як згадує чоловік, прийшла не відразу. Бойові дії почалися в перші дні весни. Тому 10 березня фермер з дружиною, двома доньками та щойно народженими внучатами поїхали до своїх друзів, за 50 кілометрів від лінії розмежування. Щоправда, надовго в гостях родина не затрималася.
"Через три дні мені подзвонили з Павлівки, сказали, що село чисте. Ні наших, ні їхніх немає. Але мости всі попідривали, доїхати нема як. Попри це ми вирішили повертатися додому. Там же стадо стоїть, пастух живе. Я пробив собі маршрут і поїхав іншою дорогою. Міст і там був зруйнований, але поруч стояла переправа, щоправда, замінована. Про це нам військові наші сказали", – розповідає чоловік.
Попри всі застереження військових та вмовляння дружини й дітей, Володимир таки вирішує ризикнути і проїхати переправу. Зі сміхом пригадує: "Всі стояли й дивилися, як я буду взлітати". Але задумане чоловіку дивом вдається. Щоправда, в рідному селі на родину чекало не те, на що вони сподівалися.
Отара овець Володимира
"В Павлівку заїжджаємо, а вона горить, все навколо підривається. Я вирішив, що назад дороги вже нема. Оцінив ситуацію. Бачу, хаотично вибухає. І на максимальній швидкості полетів по селу. Тут на зустріч БМП російська, стволи на нас направили. Я швидко виліз з машини й показую, що ми цивільні. Дочка вийшла з грудним малюком. І вони опустили зброю. Так ще три БМП нас зупиняли", – каже Володимир Альохін.
В окупації сім’я прожила до початку квітня. А коли ситуація сильно загострилася, й мешкати під постійними обстрілами стало несила, Володимир вирішив знову вивезти близьких на підконтрольну Україні територію, в Дніпро. Розповідає, що тоді довелося минути близько 40 російських блок-постів. Сам чоловік відразу повернувся в рідне село, адже залишити на вірну смерть ватагу овець, яка налічувала півтисячі голів, він не зміг.
Я жив і не боявся, бо я на своїй землі
В Павлівці на плечі Володимира лягла відповідальність не лише за своїх тварин, а й за односельців. Він допомагав літнім людям, привозив їм їжу, вугілля і дрова. А коли в чиюсь хату "прилітало", розселяв стареньких у вцілілі будинки. Згодом мешканці почали звертатися до Володимира з проханням вивезти їх з окупації.
"В селі ні попа не залишилося, ні міліціонера. Люди ховалися в своїх дворах, наче звірки по норах. А я не міг сидіти, я мусив господарювати. Їздив по селі на тракторі, привозив воду вівцям. Та ще й зміг вивезти сім’ю, – розповідає чоловік. – Я жив і не боявся, бо я на своїй землі. Люди почали приходити і просити, щоб я і їм допоміг виїхати".
Ферма, на якій зараз живе Володимир
І Володимир допомагав. Він комплектував евакуаційні екіпажі: молодих людей, які виїжджали з окупованого села, чоловік просив брати з собою стареньких жителів та людей з інвалідністю (таким чином немічні мали можливість виїхати, а автівку легше пропускали на російських блок-постах). Чоловік сам прокладав евакуаційний маршрут. В цьому йому добре допомогло розташування ферми.
"Моя ферма була на пагорбі і мені все було видно: і наших, і їхніх. Я аналізував і шукав моменти, коли вивозити людей. Велосипедом супроводжував машину, розказував, як доїхати, що на блок-постах говорити. Так мені вдалося вивезти близько 300 жителів села. Я там не розумів, що роблю. Я просто робив", – говорить фермер.
Він каже, що своїми діями неабияк привертав увагу російських вояків. Ті дивувалися "нахабності" чоловіка: неодноразово зупиняли його, проводили огляд, рилися в телефоні. Але заборонити допомагати людям, каже Володимир, вони не змогли.
Потрапив на допит до росіян, бо вивозив 200-сотих
Переломний момент стався 9 травня. Тоді в селі побачили шість тіл вбитих українських військових. Володимир вирішив перевезти їх на підконтрольну Україні територію.
"Я пішов в клуб, де базувалися росіяни, почав говорити. Ці зразу відмовлялися. Але я старався пояснювати їм дипломатично. Не так, щоб розізлити, а щоб викликати до себе повагу. Сказав їм, що над тілом полеглого ворога може глумитися тільки моральний виродок. Мовляв, ви визначіться, хто ви", – згадує чоловік.
Володимир таки отримав дозвіл вивезти тіла. В цьому йому допоміг один російський солдат.
"На одному з блок-постів я познайомився з одним хлопцем, дагестанцем. Не можна на ворога казати добре, але в ньому було щось людське. Він мені допоміг, сказав говорити на блок-постах, що це він попросив вивезти тіла", – каже вівчар.
Володимир успішно виїхав, але коли повернувся в рідне село, його одразу затримали окупанти. Бо ж, каже, завжди є той, хто хоче показати свою владу над іншими. Чоловіка повезли в сусіднє село, в приміщення школи, де була база росіян.
Володимир Альохін з собакою Жульою
"Мене допитували і зразу "на горло" наступали. Мовляв, ми цих військових могли обміняти на своїх мертвих солдатів. Я тоді подумав, що в Харкові стояло три рефрижератори їхніх трупів і ніхто їх не забирав. Кажу йому: "Ти мені просто заздриш, що цей благородний вчинок зробив я, а не ти. Я б і твій труп твоїй матері відправив", – згадує чоловік.
Володимиру довелося ночувати під одним дахом з окупантами. А на наступний день його відпустили. За цей час росіяни встигли добряче "навести порядок" у будинку фермера. Забрали документи, гроші, цінності, гаджети, оргтехніку. Застрелили декількох собак-пастухів і вбили навіть кота.
Гнав 400 овець 50 кілометрів
Обстановка в селі з кожним днем напружувалася все дужче, почалися жорсткі бої. Під обстрілами дуже постраждала ферма та будинок, а одного дня снаряд прилетів прямісінько на пасовище, де стояла отара. Один вибух вбив 60 овечок, ще 40 – покалічив.
"Це було страшне видовище: в того – щелепа відірвана, в того – очей немає, в того – ноги перебиті. Оййй… Я не витримав. В мене така була депресія! Я добу нічого не робив, не їв. Потім підірвався і вирішив, що треба звідти їхати", – розповідає чоловік.
Спочатку Володимир пішки перегнав своїх овець за лінію розмежування. А потім повернувся, щоб зібрати свої речі. З ним виявили бажання виїхати ще зо 20 односельців. Знову діставшись до отари, фермер гнав стадо на безпечну територію цілих 50 кілометрів. В цьому йому допомагали вірні помічники, песики-пастухи Рошен та Люсі.
Володимир пішки вивів стадо овець з окупації
Близько місяця чоловік їздив по всій Україні, шукаючи нову домівку для себе та своїх овечок. Прихистити Володимира погодився його давній знайомий з Волині, фермер Василь Мельник. Щоправда, перевезти отару за тисячу кілометрів вдалося нелегко, та ще й дуже дорого.
"В один скотовіз вони не помістилися, треба було два рази їхати. Мені це обійшлося у 200 тисяч гривень. І це ще знижку зробили. Одну машину мені оплатив Василь, одну – дочка допомогла. Сюди я потрапив в червні. Спочатку жив в будиночку на фермі, а зараз мешкаю у Васі вдома. Всиновив він мене", – сміється вівчар.
Ферма на Волині, де зараз живе Володимир
Тепер чоловіки об’єднали отари своїх овець в одну велику. Разом вони працюють, заготовляють корми, доглядають за тваринами. Приплід домовилися поділити порівну. Щоправда, цей край "не овечий", каже фермер. Тут занадто вологий клімат і тварини часто нездужають на грибкові захворювання.
Нещодавно Володимир знову їздив додому, на Донеччину. Звідти привіз сільгосптехніку, легкову машину та забрав собачку Жулю, яку не знайшов, виїжджаючи вперше. Нині Павлівка вже звільнена, однак обстріли в ній продовжуються. Тому коли зможе повернутися додому на постійно, чоловік планувати не береться.
"Була ферма, був будинок, пасовищ вистачало, землі вистачало, всього було. Прийшли "освободітєлі" і звільнили від всього. Звільнили від життя", – каже Володимир Альохін на прощання.
3024
