Ліна Дроботова розповіла Евакуація.City про життя від 24 лютого, дорогу і так звану фільтрацію.
"До" та "Після"
Вона жила добре і мала все: дім, родину, друзів та роботу. З 2000-го Ліна Дроботова працювала на Азовсталі, остання посада – машиністка котла. Додатково встигала підробляти приватною нянею.
На 25 лютого у жінки були квитки у Харків, планувала знайомство із нареченою сина. Через кілька місяців жінка скаже: "Я тоді літала на крилах". Вона не вірила у те, що буде війна – бо навіть не здогадувалась про її наближення. Це слово із п’яти букв було поза життям Ліни.
24 лютого уламки градів потрапили у будинок жінки. А вже майже через 2 місяці маріпольчанка вперше вийде із обіймів багатоповерхівки "червоної зони" – тієї, що була між Азовсталлю та позиціями ворога.
"Ліно, тільки не підіймай погляд", – скаже тоді племінниця, яка вже знала, що Маріуполь змінився.
Маріуполь, яким його побачила Ліна
Та Ліна, йдучи за перепустками, все ж подивиться на рідне місто. І одразу сховає його, насунувши шапку нижче на очі. Будинки зяятимуть розтрощеним нутром, а між ними розкинуться тисячі пагорбів із похованнями. Алеї у садочках, школах, між домами стануть останніми притулками для тисяч жителів міста.
Рішення про переїзд
У власному будинку Ліна із 90-річної мамою після 24 лютого жили недовго. Оселя розташована неподалік маріупольського району "Східний" – частини міста, ближчої до позицій днр. Через сина, який живе у Харкові та ще був на зв’язку, їй вдалося домовитись, щоб перебиратися у будинок племінниці – дев’ятиповерхівку недалеко від Азовсталі.
Напередодні на подвір’ї власного будинку Ліна закопала українські символи – великий та маленький прапори. Із собою забрала лише дві стрічки – синю та жовту, бо їх легше ховати – у тій же нижній білизні. Вже перебравшись ближче до Азовсталі, жінка подумала, що разом із старенькою мамою сховається від прямих обстрілів. Натомість потрапила у пекло.
Будинок-колодязь
Понад десять під’їздів, п’ять поверхів – будинок, у якому зупинилася жінка, побудований у формі колодязя.Окрім Ліни та її 90-річної мами Євгенії Афанасьївни ця місцина стає сховищем кількох десятків людей.
Жінка разом із 16 іншими маріупольцями переховувалася в укритті будинку. 90-річна мама не могла спускатися у підвал, тому жінка мусила залишити її на третьому поверсі.
Ліна у підвалі. Перший тиждень березня
В перший тиждень березня жінка втратила зв’язок із сином. Впродовж кількох тижнів вона не знатиме, чи живий її Владик у Харкові. Ліна багато плаче, а вночі спить, сидячи біля двері. Від холоду рятують спальні мішки – до війни сім’я полюбляла мандрувати.
Готують люди на вогні на подвір’ї. Є кілька хвилин, щоб вискочити на вулицю та швидко зробити обід. На початку повномасштабного наступу чоловіки приносять ящики риби та печінки. Після того, як вони закінчуються, маріупольці вишукують по квартирах залишки їстівного. Коли не стало і цього, дорослі впродовж 11 днів сиділи без їжі, а дітям давали родзинки – єдине, що лишалось. За водою бігали через інші вулиці, але під обстрілами повертались не всі.
Маріуполь після обстрілів
До останнього маріупольці не чіпали запаси їжі у сусідньому дитячому садочку, там нікого не було, але не хотіли вдиратись. Коли у заклад потрапив снаряд, зайшли усередину та забрали все, що можна було з’їсти.
Мама
Ліна по кілька разів на день бігала у квартиру до Євгенії Афанасьївни, але під обстрілами виходити страшно – не знаєш, який під’їзд цілий, а який вже ні. Та чи жива ще мама? Вдома жінка обов’язково заварює мамі суміш дитячої каші та годує. Серце міряє стукотом миті між обстрілами – часу обмаль.
Будинок залишається між позиціями ворога та Азовсталлю, тому прилітає з усіх боків. Під авіабомбами дім підстрибує, Ліні здається, що він з’їжджає із фундаменту. Яке щастя, думає жінка, що її старенька мама не розуміє того, що навколо відбувається. Євгенія Афанасьївна питає: "Хтось щось по даху спускає?", а Ліна відповідає, що бомблять Азовсталь. "В дитинстві війна і зараз війна…", – дивується літня жінка.
Євгенія Афанасьївна постійно лежить у крижаному холоді квартири, але витримує такі жорсткі умови. Інші старенькі із будинку – ні. Першими помирають ті, хто має хронічні захворюванні – гіпертонію, цукровий діабет, проблеми із серцем чи нирками. Літні люди замерзають та помирають від нестачі їжі. Євгенія Афанасьївна тримається.
Могили були у садочку та на подвір’ї. Під час одного із поховань Ліна зламала собі руку. Її забинтував лікар, що теж переховувався разом із ними.
Ранок із СРСР
Одного ранку Ліна Дроботова відкрила очі у підвалі. Жінці спочатку здалось, що вона прокинулась у піонерському таборі, а не у блокадному Маріуполі, хоча навкруги були всі ті купи одягу та речей, темінь та затхле повітря укриття. Подвір’ям лунає російська пісня "С чего начинается Родина?". Її ноти просочуються і в сховище з людьми.
Ці слова у голові Ліни віддають словом "сюрреалізм". Днрівці виганяють жінку та інших людей з підвалу, змушують їх вишикуватись навкруги польової кухні, з якої стирчить труба.
Маріупольці стоять, а днрівці підіймають свій прапор на штирі. Так повторюється кілька днів поспіль.
У ці миті Ліна думає: звідки у цих молодих чоловіків бажання жити у СРСР? За віком вони народились у незалежній Україні, про радянську ідеологію лише читали та чули. Навіть вона у свої 56 років не має ностальгічних думок про союз.
Школа, у якій навчалась Ліна Дроботова, зруйнована авіабомбами
Сусіди
Тиждень за тижнем жінка вивчає ворогів. Не тому, що так їй хочеться, просто вони живуть поряд з маріупольцями – у їхньому будинку. Люди сусідять з чеченцами, морпіхами, днрівцями та російськими військами.
Ліна запам’ятовує їхні звички та риси. Найзліші – днрівці, але вони ж і найбридкіші. Якісь маленькі, брудні у заношеній формі, постійно розповідають українцям, що ті винні у всіх бідах, мовляв, Україна їх не приймає та росії вони не потрібні. Погано живуть саме через Ліну, інших жителів підвалу та всіх українців.
Потім за рівнем люті йдуть чеченці. Ті палили все навколо себе, змушували і маріупольців підпалювати будинки – давали у руки горілку та пляшку, під страхом розстрілу слідкували, щоб людина жбурнула суміш точно у дім. Але чеченці і найбільш боягузливі. Вони першими накивали п’ятами, коли чули вибухи. Добігали до укриття раніше за Ліну та інших людей.
Жінка кілька разів дивувалась, що у багатьох ззаду були простріляні гомілки. Військові ходили їх обробляти до лікаря, що жив із жінкою у підвалі. Невже чеченці наступають задом? Чи як по-іншому пояснити ці травми? Потім Ліна зрозуміла: вони самі прострілювали ноги, щоб не брати участь у наступах.
Кадирівці вдягнені краще за всіх та полюбляють фільмувати свої "наступальні дії". Ліна із іншими маріупольцями була у перших рядах зйомки. Одного разу кадирівці на машинах привезли солодке дітям. Ліна збиралась вийти із донькою племінниці до їхніх автівок. Ще кілька кроків – і були б поряд із ними.
Вибух. Що вгатило по ворогу – не зрозуміло. Але хвиля розмітала по подвір’ю людей – і ворогів, і цивільних. Ліна теж отримала травму голови – вухом пішла кров. Далі коли приїжджала техніка із їжею ані вона, ані інші мешканці підвалу не виходили у двір.
Маріуполь
У всіх – днрівців, чеченців, кадирівців та військових з рф – була єдина риса: вони страшенно боялись українських Азовців. Розповідали жителям підвалу, що наші бійці – обдовбані наркомани: прострелиш руку – йдуть, прострелиш ногу – далі йдуть. А от самі вороги воювали посередньо. Могли вгатити по штабу, що був у сусідньому будинку, або по тому, де самі жили разом із маріупольціями.
Буханець хліба
Усередині квітня до людей з будинку-колодязя доїхали волонтери з днр та представники преси. Вони роздавали маріупольцям їжу. Ліна машинально піднесла до носа отриманий буханець хліба.
"Можна я вас сфотографую? Дасте інтерв’ю?" – спитав репортер, що підбіг до жінки. Та відмовила. Відчуття гарячого приниження затопило Ліну. Вона втратила все – дім, роботу, родину, а взамін отримала цей буханець хліба, за який ще має публічно дякувати.
Вихід з колодязя
До кінця квітня Ліна не виходила за межі будинку-колодязя. Потім людей направили отримувати перепустки, щоб проходити блокпости. Жінка йшла по вже незнайомому місту. Її квітучий, останніми роками такий сучасний та навіть туристичний, Маріуполь тепер – братська могила.
Суцільні поховання на кожному клаптику землі. Десь із табличками, інші – безіменні. Територія садочків, шкіл, закладів культури – вся у пагорбах із закопаними людьми під ними. Дитяча гірка накрита килимом – під нею теж тіла. Частина загиблих лежить просто неба та у завалах під будинками. Сморід тіл, що гниють, змішується із запахом каналізації та відходів. Від них паморочиться голова.
Ліна плаче, а коли не плаче, ховає очі, щоб не бачити рідне місто. Та запах… Не можна змусити себе не дихати.
Із отриманою перепусткою та паспортом вже можна було пересуватись містом. Пускають лише на ті вулиці, де ти живеш. Молодих на блокпостах роздягають, а у Ліни дивляться руки та пальці. А якось перевіряючий зірвав із жінки бейсболку. Зараз забере – подумала. Чоловік провів пальцями з внутрішнього боку – перевірив, чи не ховає вона якусь інформацію, та віддав кепку Ліні.
Черга за водою
Ліна годинами стояла в черзі біля машин із літерами Z, де давали воду і їжу. В той час над головами людей летіли снаряди у бік Азовсталі. Один раз жінці вдалось отримати непоганий пайок від окупантів: крупи, згущене молоко, масло та інші продукти. Ті, що були потім, – ніякі: п’ять картоплин, вівсянка-хвилина та лапша для запарювання.
9 Травня
"Мамо, виходитимеш через Безіменне ", – почула Ліна у слухавку. Нарешті наприкінці квітня у Маріуполі з’явився зв’язок. Жінці вдалось поговорити із сином Владиком, який залишався у Харкові. Хлопець наполіг на тому, що матері зі старенькою бабусею потрібно виїздити. Він сказав, що все організує, але для виїзду слід було пройти фільтрацію.
Зять Ліни дістав свою автівку. Хоч і без вікон, але їздить. На ній і вирушили у село Безіменне. Четвертого травня Ліні вдалось записатись на фільтрацію, ще чотири дні очікування вони жили у автівці. Бабусю Євгенію Афанасьївну з собою не брали. Літні люди, старші за 80 років, та діти, молодші за 12, фільтрацію не проходили.
Черга Ліни на фільтрацію підійшла зранку 9 Травня – у ті хвилини у москві починався парад. У фільтраційному таборі – радянські пісні та всюди червоний колір: на прапорах із серпом та молотом, на футболках робітників із написом "за батьківщину! за сталіна!". Жінці все хотілось спитати у цих хлопчиків 25-ти років, що вони знають про сталіна.
Правила фільтрації такі: запускають по 10 машин, потім – команда для людей вийти та стати поруч із автівкою, далі слід пройти через повстяні намети, де забирають паспорти, телефони, фотографують та ставлять запитання.
Напередодні Владик порадив мамі більше мовчати, слідкувати за кожним своїм словом. Жінку трясло.
– Як ви ставитесь до президента?
– Як ставлюсь? Як до президента.
– Як ви ставитеся до нашого президента?
– Так само. Як до президента сусідньої країни.
– Як ви ставитесь до ЛГБТ?
На цьому питання Ліна сипеться. Не розуміє, що воно таке. Нервує сильніше. Перша здогадка, що ЛГБТ – це скорочена назва ЛНР та ДНР разом. Працівник табору чекає на відповідь, але потім все ж пояснює, що таке ЛГБТ.
"Ніяк. Я до них не належу", – каже врешті. Лавіруючи між питанням, Ліна проходить цю перевірку. Жінку випускають на вулицю, але паспорт та телефон не видають. Ліна видихає, аж раптом з намету вийшов чоловік: "Хто Дроботова?".
"Я? Це до мене?" – Ліна спочатку не розуміє, але все ж підходить до нього.
"Ну що, суко, дострибалась?"...
Сорок хвилин
Чергова палатка, у якій сидить Ліна. Кілька столів, за ними чоловіки у червоних футболках допитують іншу жінку. Вона плаче, у сльозах намагається відповідати на питання, які ставлять кати. Під час допиту крутиться від працівника до працівника, бо один стоїть спереду, інший – ззаду. Ліна одразу дає собі установку: вона так робити не буде, бо розгубиться.
Далі дійшла черга до неї. З матами і образами Ліні наказують встати.
Ліна робить все, що вимагає чоловік: "Де син? Що не знаєш, пішов воювати?"
До Ліни доходить, що справа у її Владику, який прописаний у документах. Каже, що йому 27 років, тож може сам вирішувати за себе.
Той чоловік, що стоїть ззаду, теж починає ставити питання. Ліна відповідає, не розвертаючись до нього тілом та головою. Це виводить з себе робітників табору: "Ось ви, суки такі, розвалили радянський союз… Жила у срср? Що тобі погано було?".
Робітники не можуть на чомусь підловити Ліну, тому розмова тихішає. Вона потроху розслабляється. А от жінка за сусіднім столом ще ридає, називаючи якісь прізвища.
Один із робітників суне у обличчя Ліни її телефон і питає, хто це. Там картинка із лукашенко та путіним у образах з фільму "Джентельмени удачі". Вона якимось чином збереглась у пам’яті телефону, у березні Ліна реготала з цього колажа.
Далі робітник відкопав фото Владика під час військових навчань. На маленькій світлинці чоловік у касці.
– Хто це?
– Не знаю.
– А навіщо зберігала?
– Прикольно.
– За ось це прикольно сидітимеш 8 років.
– Я стільки не проживу.
Мордування тривають хвилину за хвилиною. Ліні здається, що вже минуло кілька діб. Їй погрожують, що під час виїзду сяде за грати, що Зеленський давно капітулював, а Харків повністю розбомбили. Під час допиту у кімнату заводять ще одного чоловіка. Ліні здається, що він із пакетом на голові, бо чує дихання через целован. Так і є – таки кинула погляд у той бік.
"Цього разу ти відбулася", – ці слова виривають Ліну із полону питань. На неї більше нічого не нарили.
Вона буде вільна. На вулиці жінка отримує паспорт та перепустку із пройденою фільтрацією. Минуло рівно 40 хвилин. Всю дорогу назад до Маріуполя Ліна проридала.
Папірець про фільтрацію
Виїзд
Виїздила жінка із Маріуполя 18 травня. Вона винайняла машину за 50 доларів, її та стареньку маму відвезли до Новоазовська, там був блокпост днр. До ростовської митниці під проливним дощем Ліна котила маму на візочку, а на спині тягла два рюкзаки – один із документами, інший з паспортами та серветками. І це все, що забрала із Маріуполя.
Ліна Дроботова і її мама разом із волонтерами
Син проклав матері та бабусі цілий маршрут – із Ростова до Москви, із Москви до Риги. Чоловік домовився за волонтерів, які весь шлях допомагали Ліні та Євгенії Афансьївні. Перше, що зробила жінка у Латвії – дістала з пакетика, який зберігала у бюстгальтері, синьо-жовті стрічки. Вільно начепила їх на рюкзак. Ліна хотіла, щоб всі знали: вона – українка.
Рюкзак з патріотичноми стрічками
Нині Ліна із мамою залишаються у Латвії. Їх оселили у будівлі початкової школи, де живуть 11 людей із рідних куточків України. Всі дуже сильно хочуть додому, але намагаються жити далі. Влаштовують вечори, присвячені Україні, готують для латишів борщ – про це навіть писали у місцевій пресі.
Ліна та її мама вже у Латвії
При першій нагоді жінка дала свідчення про російські злочини для гаазького суду. Вона розповіла все, що відбувалось у її рідному Маріуполі впродовж трьох місяців.
"Я дуже хочу, щоби їх покарали. За тих дітей та людей, що загинули. За те, що забрали в нас. Ворог позбавив не лише майбутнього, а й минулого. Він руйнує будинки, не дочекавшись господарів. Там же залишаються фотографії, диски, сімейні речі. У мене у Латвії нічого немає. Я ані флешки не взяла, ані ноутбука – побоялась. Немає фото батька чи фото чоловіка, який давно вмер".
Ліна разом з іншими українцями та місцевими у Латвії
Дуже довго на латвійських вулицях Ліні марився Маріуполь – суміш запахів загиблих, сміття та помиїв. Але це вже минулось – жінка вдихає чисте повітря. Зі спогадами складніше: мить за миттю вони стоять перед очима. Будинок-колодязь. Червоний радянський прапор та червона кров загиблих. Алеї із нескінченими пагорбами поховань. Звуки авіабомб, ракет та артилерії, направлених в одну точку – серце Маріуполя. В Азовсталь.
Редакторка та співавторка тексту – Ірина Пельц.
***
"Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів".
3337
