Анна Зайцева розповіла редакції Евакуація.сіті, як вижила у підвалах Азовсталі та завдяки французькій мові врятувала себе і дитину від російських катівень.
Довоєнне
До повномасштабної війни Анна була вчителькою французької мови у маріупольській школі №10. В її гардеробі акуратними рядами висіли класичні блузки та спідниці – а після одруження та народження сина туди потихеньку почали кочувати джинси та худі. Побут вимагав зручності.
Чоловік Анни, Кирило – морський піхотинець. Після народження сина Зайцеви вирішили, що професія військового не сприяє сімейному життю, і Кирило почав працювати на "Азовсталі." У маріупольців було тільки три місяці такого спокою – до перших сирен повномасштабної війни.
Зайцеви
Чутки про вторгнення ширились приморським містом. Маріупольці відганяли їх від себе, як набридливу муху. Якщо у 2014 році Зайцеви добре закупились сірниками, кашею, водою та медикаментами, то у лютому 2022 пара не запасалась уже нічим. Згодом Анна скаже – так виглядає втрата пильності.
Перше бомбосховище
25 лютого Кирило йде на роботу на завод. А біля їхнього дому на лівому березі Маріуполя, прямо біля кордону з Новоазовськом, починають прилітати снаряди. Чоловік пише Анні, що родини працівників "Азовсталі" можуть пересидіти бомбардування у сховищі заводу. Вчителька бере свою дитину на руки та тремтить, йдучи до бункера. Жінка в паніці. Дитина спить.
В руках молода мама перебирає медальйон смертника – жетон, на якому написані дані чоловіка. Кирило дав їй його 24 лютого. Анна буде сильно стискати металевий камінчик в підвалах Азовсталі. Будь сміливою, будь сміливою – гулко віддаються в голові слова чоловіка.
жетон смертника
З собою в неї документи, плед, їжа на кілька днів, підгузки та трохи дитячих сумішей. Анна відчуває – від стресу зникне грудне молоко. Сину – 3,5 місяця.
Перше бомбосховище Азовсталі не дуже глибоке. Розраховане на одне бомбардування. Ніяких спальних місць, лише ряд лав для сидіння і сухпаї, яких нестерпно мало на десять людей.
Стіни здригаються – Азовсталь покривають лавинами обстрілів. Анна щодня виходить на вулицю лише на 5 хвилин, щоб схопити хоч трошки свіжого повітря біля входу в будівлю. Вона тут уже тиждень. Вчителька ловить себе на думці – навіть у в’язниці більше гуляють. Але і не виходити жінка не може: не знає, чи це не востаннє вона дивиться на небо. Подих вітру на шкірі пересилює страх.
підвали Азовсталі
28 лютого Анна бачила чоловіка "крайній" раз. Кирило не зміг залишатись в бункері з цивільними, і піднявся до військових.
Розмова напередодні вступу чоловіка до Азову не проходила як у романтичних фільмах. Анна була сердита на нього – розуміла, що лишається одна на Азовсталі з дитиною. Навіть поставила ультиматум – підеш наверх, розлучуся з тобою. А він посміхнувся, взяв рюкзак з військовим спорядженням і пішов. Будь сміливою, будь сміливою… Обстріли рикошетять від стін.
Анна притискає сплячого сина ближче.
Військові/цивільні
Цивільні та військові на "Азовсталі" перетинаються приблизно раз на тиждень. Зморені, худі азовці приносять продукти, ліки та головне – новини. Ізоляція від світу сприймається навіть гірше, ніж фізичний голод. Військові = порятунок.
Кирило Зайцев
Азовці записують адреси цивільних на листочок – потім вони їздять по всьому Маріуполю і перевіряють, чи вціліли домівки з цих "листочків". Коли цивільні беруть продукти, запитують – а як же ви? Військові стинають плечима – а що ми? З нами уже все ясно.
Спершу азовці приносять ключові новини тижня видрукованими. Потім друк закінчився – просто швидко переповідають, що відбувається у країні. Кирила Анна бачила тільки двічі, він постійно на завданнях по всьому місту.
Переїзд
2 чи 3 березня в "разове" бомбосховище прилітає ракета. Надійними ці стіни більше не виглядають, їжа закінчується. Робітники "Азовсталі", які були разом з іншими цивільними в сховищі, через рацію зв’язуються з іншими бомбосховищами. Ті передають – автомобілями "швидкої" можна переїхати в інший, глибший і трохи більший бункер. На щастя, це вдається. З того часу п’ятихвилинні прогулянки завершуються.
У новому, видовженому сховищі – 75 людей, 17 з яких – діти. За площею воно нагадувало трикімнатну квартиру. Нові жителі сховища розміщаються під стінками.
будні Азовсталі
Анна знімає цивільний одяг і переодягається в форму Азовсталі. Вона цупка та тепла, і щільна настільки, щоб хоч трошки захистити від уламків. Принаймні, так всі сподіваються. Цивільний одяг складають і бережуть, попрати його в бункері було нічим. Воду економлять – топлять сніг або збирають дощ.
Атмосфера в підвалах Азовсталі складна. Люди, які ховаються в її надрах, дуже різні: проросійські маріупольці обсварюються з рештою людей, а алкогольно залежні випарюють спирт у кімнаті, де було багато антисептика ще з часів коронавірусу. Сутички та бійки не вщухають впродовж 58 днів, які Анна з дитиною провела у цьому місці. Зайцева відчуває, що вона закрита на субмарині.
Кухня Азовсталі сувора: для дорослих в підвалах варять водянистий суп з макаронами та дрібкою кукурудзяної крупи. Сину Анни щастить більше – як зовсім маленькому, йому вистачає манки, яку віддають цивільним азовці. Військові щотижня щось приносять людям. Точніше, віддають все, що в них є.
їжі підвалів
Бомбосховище постійно обстрілюють, використовують навіть протибункерні бомби. Приміщення здригається, сиплеться тинькування, генератор, який ще зберігав залишки цивілізації для Азовсталі, відкидає вибуховою хвилею – і він припиняє працювати.
Кілька спроб евакуюватися провалюються через щільні обстріли міста – про такі варіанти для цивільних попереджають військові. До середини квітня спроб виїхати більше немає. Щоразу перед можливою евакуацією дівчата намагаються хоча б помити голову з пляшки та хоч якось привести себе до порядку. Ніхто не хоче помирати, маючи негарний вигляд, сумно жартують у підвалі.
Дмитро Козацький, прес-офіцер азовців – більше відомий як "Орест" – наполягає на тому, щоб Анна знімала відео. Адже вона з маленькою дитиною. Щоб люди бачили – підвали і жахи Азовсталі існують насправді.
будні бункерів
Події розвиваються з плинною жахливістю – в кінці квітня на бункер скидають тритонну бомбу. Безліч військових контузить, Анна намагається якось допомогти хлопцеві, який запихає викрутку собі у вухо – так там дзвенить. Анну і саму контузило. Легше, проте відчутно.
Евакуація і фільтраційний табір
30 квітня відбувається реальна евакуація з Азовсталі. Українські військові прийшли близько сьомої години вечора і дали 10 хвилин на збори: самі допомогли з речами і порадили одягнути маски. На заводі дуже багато шкідливого пилу, а автобус, який везтиме жителів Азовсталі, не має вікон і дверей.
Коли Анна з дитиною виїхали з "Азовсталі", їх зустрічають представники ООН, Червоного Хреста та церкви. Потім до автобуса входять двоє російських військових з автоматами, які супроводжують евакуйованих усю дорогу до фільтраційного табору. Анна гидиться – вона кілька місяців бачила, як через цих людей помирають українці. А зараз мусить їхати з ними в одному автобусі.
Жінка з малям приїжджають на фільтрацію о дванадцятій годині ночі у супроводі представників Червоного Хреста та ООН. "Фільтраційний табір" являє собою брудно-біле наметове містечко посеред селища Безіменне під Маріуполем. З купою озброєних до зубів росіян.
Анну, як дружину азовця, кілька годин допитує ФСБ. Про Кирила росіяни знають чи не більше, ніж сама його дружина. Ворожі військові викачують всю інформацію з телефону Зайцевої, від соцмереж до телефонної книги. Беруть відбитки пальців зі всієї долоні, намагаються вибити інформацію, яка допоможе штурму: намалювати карту Азовсталі, виказати позивні, розповісти про позиції українців. З кожною хвилиною допиту напруга зростає – росіяни тісним колом оточують маму з дитиною і кажуть прямим текстом: "краще тобі з нами співпрацювати". На питання про те, де татуювання у її "чоловіка-фашиста" Анна відповідає, що не знає – вони кохаються у темряві.
Жінка уже не відчувала стільки страху – вона змирилась зі своєю долею. Якоюсь мірою їй навіть хочеться, щоб це все закінчилось, і ці дивні нелюдські істоти, які чомусь мають такий самий вигляд, як і інші люди, її нарешті вбили.
І тут Анну неочікувано рятує її французька.
Повз допит випадково проходить представник Червоного Хреста, француз. Чоловік бачить цю картину – одну маму з немовлям та трьох російських амбалів над нею. Він дивиться на Анну і питає – що власне відбувається?
Зайцева швидко пояснює, що її чоловік азовець, назвала точну кількість людей, які залишались у її бункері та скількох ще потрібно вивезти. Анна з надією дивиться на француза – що краще казати фсбшнику?
Представник Червоного хреста дуже дивується, що чує у відповідь французьку і відповідає, що на жаль, не знає, що краще розповідати Анні, а про що змовчати – це лише її рішення. Нічим допомогти він їй не може.
ФСБ-шник французької не знає, і миттєво перестає нависати над Зайцевою. Цідить крізь зуби: "скажіть йому, що ми вас тут не їмо". І від Анни відчіпляються. Жінка пройшла фільтрацію, проте так пощастило не всім.
Через 4 дні представники ООН та Червоного Хреста відвозять Анну до Запоріжжя. До сірої зони під містом евакуйованих ще супроводжують російські танки, на підконтрольну Україні територію рашисти уже не заходять – бояться.
Зараз вона в Німеччині – проживає у родини, яку допомогли знайти її знайомі. Тут допомагають з бюрократичними питаннями та німецьким побутом.
На Венеційському фестивалі Анна розповідала про Маріуполь
Зв’язку з чоловіком у Анни немає вже шість місяців. Дружина не знає ні умов утримання свого чоловіка, ні чи піддається він тортурам.
Зараз її улюблений одяг – футболка із зображенням Ореста, прес-офіцера Азову. Для неї він – символ визволення з полону, символ надії. Вірить, що і її чоловіка також випустять з московських застінків.
Анна чекає. Пам’ятає слова Кирила – будь сміливою.
Редакторка та співавторка тексту – Ірина Пельц.
***
"Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів".
3337
