Перший день війни застав Анастасію у батьків в Ізюмі. Вона приїхала туди з Харкова на канікули. Дівчина п’ять місяців прожила в окупації. Щоб росіяни не завдали їй шкоди, ховалася у дивані, на якому сиділи дідусь з бабусею. Постійні звуки вибухів перекривала гучною музикою в навушниках, бо терпіти їх було несила. Згодом Настя змогла виїхати до Сум, а звідти – у Польщу.

Дівчина розповіла редакції Евакуація.City про життя в окупації, адаптацію в новій країні та очікування хлопця з полону. 

Початок війни

Анастасія Бугера жила в Харкові, вона навчалась на юрисприденцію та на кафедрі офіцерів запасу в Аерокосмічному університеті імені Жуковського. Напередодні 24 лютого дівчина постійно хвилювалась через можливість російського вторгнення. Часто обговорювала цю тему зі своїм хлопцем, який служить в лавах Збройних Сил України. 

 Вранці 24 Настя крізь сон почула перші вибухи. Здалось, що це все їй сниться. Але за кілька митей зрозуміла, що війна таки почалась. 

 "У нас не було тривожної валізки. Батьки до останнього були впевнені, що війни не буде, що все мине", – згадує дівчина. 

окупація ІзюмАнастасія БугераАвтор: Архів Насті

Батьки Анастасії нашвидкоруч зібрали документи, необхідний одяг, ліки та знесли все в підвал свого приватного будинку в Ізюмі. Дівчина боялась залишатись наодинці, тому пішла з матір’ю на роботу. 

Вулиці Ізюма були переповнені людьми: черги до банкоматів, аптек, магазинів. Все швидко закінчувалось. Батьки Насті так і не змогли потрапити в супермаркет. Лише під кінець дня вдалось трохи заправити машину. 

Дівчина пригадує, що вся її родина постійно "сиділа" в телефоні: перевіряли новини та чогось чекали. Настя була на зв’язку з мамою свого хлопця, який вже тоді боронив Маріуполь. 

"Ми слідкували за тим, коли він останній раз заходив у телеграм, щоб розуміти, що з ним. Потім попросили його: якщо не можеш відписати, то хоча б з’являйся в мережі. Якщо він заходив в телеграм, значить живий", – згадує вона. 

В ніч з 27 на 28 лютого Ізюм вперше обстріляли. З того моменту звуки вибухів не вщухали ні на день:

Гул літака ні з чим не зрівняти, його неможливо забути. Ти думаєш, що це все – кінець. Це просто невідомість, нерозуміння. Вночі спали одягнені в куртках. Якщо хтось чув цей свист, ми швидко хапали речі та бігли до підвалу. Щільно закривали двері, батько підпирав їх ломом. Але від вибуху вони все одно відчинялись.

В перші дні березня в місті зник зв’язок, світло та вода. Опалення не було з перших днів війни. Російська армія підступала все ближче. 

Ізюм в окупації 

Ізюм окупували в квітні. Росіяни ходили по хатах в пошуках чоловіків, які воювали з 2014 року. Шукали книги, за якими "українців вчили воювати вісім років". Настя згадує, як деяких змушували роздягатись – шукали татуювання. 

Батьки дівчини після побачених звірств росіян під час окупації Київщини переживали за доньку. Тому придумали, що Настя буде ховатись в диванній ніші на випадок, якщо росіяни будуть нишпорити по їхньому подвір'ї та в будинку. 

Коли до родини Бугери прийшли росіяни, батько гукнув: "ховайся", і дівчина полізла в диван. Її закрили, а зверху сиділи дідусь з бабусею: 

"Я лежала з лялькою, яку подарував мені хлопець. Лежала хвилин 20, не ворушилась. Бракувало повітря. Уявляла, що б сказав мені коханий, якби був зі мною зараз. Боялась за батьків та за бабусю з дідусем, які були в кімнаті з озброєними росіянами".  

Дівчина зі своїм коханим, який зараз в полоніДівчина зі своїм коханим, який зараз в полоніАвтор: Архів Насті

В окупований Ізюм привозили продукти з Росії. Дівчина згадує, як місцеві їхали на закупи в Росію, а потім продавали ті продукти в місті просто на вулицях чи базарі. Гроші знімали під великі відсотки. 

"З власником магазину можна було домовитись, що надішлемо йому тисячу гривень, а той на ці гроші видасть продуктів. На ці гроші можна було купити все критично необхідне: масло, хліб, каву, чай. Небагато. В кого були рублі, той розрахувався рублями" – згадує Настя. 

Влітку за кілька кілометрів від будинку родини Бугери росіяни розмістили гаубицю. Місцеві прозвали її "півником", адже з неї регулярно стріляли о 5-й ранку. Завжди це було несподівано і голосно. "Починали дуріти вуха, адже ти ніколи не чекаєш, коли воно бахне", – каже Настя. 

Уламки снарядів постійно падали місцевим на подвір’я. Один з них приземлився на город до сусідів Насті. Російські сапери взялись його розмінувати. Від вибухової хвилі уламки долетіли і на подвір’я родини дівчини, повилітали шибки з кухні. Прибираючи подвір’я, Настя відчула, що шматок скла застряг в її нозі. 

"Лікарі казали, що мені ще дуже пощастило. Якби уламок увійшов в ногу на кілька сантиметрів глибше, то зачепив би артерію", – говорить дівчина. 

Евакуація

В окупації дні тривали довго. Дівчина не звертала уваги на те, який сьогодні день, котра година. Яка різниця? Всі дні були одинакові. Настя згадує, як морально втомилась і ставало байдуже на все. Вона одяга навушники та слухала музику на повну гучність – навіть на обстріли було байдуже. Їй допікало бачити російських військових: їхня присутність в місті, розвішані триколори, російська техніка розмальована "зетками". 

Її дістало, що ніяк не може допомогти хлопцеві, який вже тоді був у російському полоні після виходу з Азовсталі. Настя постійно переписувалась з мамою хлопця, яка мешкала в Сумах, а та – пропонувала дівчині евакуюватись до неї.

Ми раніше обговорювали з батьками мою евакуацію. Але було страшно. Всі залишились в Ізюмі, бо не хотіли кидати в місті один одного. Я не хотіла покидати своїх батьків, а ті – своїх. Розмова з мамою хлопця, напевно, і була останньою краплею, – каже Настя. 

Представники Червоного хреста домовились з російськими військовими про евакуацію з Ізюма, яка відбувалась щопонеділка. Треба було доїхати до Печенізького водосховища, де був російський блокпост. 

Військові перевіряли документи, записували номери машин, запитували, куди їдуть люди. Коли відповідали, що на евакуацію, то пропускали. Тобто якась система була налагоджена, згадує Настя. Дамбу треба було перейти пішки, а на протилежному боці водосховища вже були українські військові з представниками Червоного хреста, які і садили до автобусів, що їхали до Харкова. Після ночівлі в Харкові Настя вирушила до Сум:

"Коли я приїхала в Суми, була в шоці від того, що в сусідній області життя триває. Люди відпочивають, гуляють з собаками, купаються в озерах. А частину сусідньої області  окуповано".

Дівчина чекає на коханого, який захищав Маріуполь і зараз у полоні, архів Насті

Польща

Дідусь Насті ще у школі листувався з дівчиною з Польщі. Потім цей зв’язок обірвався на 40 років. А з початку війни жінка знову знайшла родину Бугери та запропонувала приїхати до неї в польське містечко Колобжег на березі Балтійського моря. 

"Перші два тижні в Польщі я не розуміла, що зі мною відбувається. Навіть коли я приїхала до Сум, мама хлопця обіймала мене, щось запитувала: "хочеш водички?". А я просто не розуміла, чому вона це питає і що маю відповісти. Я потрапила в зовсім інший всесвіт. І кілька тижнів приходила до тями", – каже дівчина. 

ПольщіЗараз Настя живе в ПольщіАвтор: Архів Насті

Зараз Настя з мамою хлопця працюють офіціантками в санаторії:

"Коли ми приїхали до Польщі, великої гуманітарної допомоги не було. Дали лише 300 злотих (дві з половиною тисячі гривень). Не хочемо розповідати, що нас бомбили, що бідні та нещасні, типу: "давайте нам все що маєте". Тому ми й пішли працювати, щоб самим себе забезпечувати". 

Настя починає розуміти польську мову, але не говорить нею. А тому мало спілкується з колегами в санаторії. Згадує лише, як розповідала старшій жінці про свого хлопця в полоні, а та розплакалась. 

"Тут, у Польщі, люди відпочивають, а ти постійно думками з війною, думками в полоні. Дуже вже хочеться додому. Плануємо повернутись, як тільки обміняють Костю", – каже Настя. 

Останній раз дівчина говорила зі своїм Костею 3 березня. З першого дня полону він жодного разу не вийшов на зв’язок. 

ПольщаКраєвиди Польщі, де зараз живе дівчинаАвтор: Архів Насті

В окупації ти як раб. Історія евакуації з Херсона у Великобританію
Вирвана з корінням вдруге. Історія дружини військового ЗСУ, яка евакуювалася з двома синами в Польщу