Редакція Евакуація.City поспілкувалася з Юлією про життя в окупації, фільтраційний табір і життя зараз.
Колонія: останній день на роботі
Юлія з сім’єю жила у приватному будинку і дуже любила гуляти рідним містом. Ще взимку вона ходила на театральні прем’єри, водила малечу до парку "Веселка" і часто сама гуляла містом. Під час таких прогулянок ходила на площу, до фонтанів і іноді так надихалась красою Маріуполя, що плакала. Ніби відчувала, що щось станеться, ніби прощалась.
За тиждень до початку вторгнення на околицях міста вже було чутно постріли, проте Юлія у війну не вірила. 23 лютого вона заступила на добову зміну в колонії і не здогадувалась, що це буде її останній день роботи.
Юля з дітьми і чоловіком
О четвертій годині ранку на сході міста прогриміли перші вибухи. Керівництво колонії віддало інспекторкам розпорядження перевірити та підготувати сховища. Підвальні приміщення були надійні, тож треба було лише згідно з технікою безпеки перевірити всі входи і виходи. Жінка разом з усіма почала виконувати розпорядження. У велику війну ніхто не вірив, вони дотримувались своїх робочих обов’язків та чекали кінця цього "конфлікту".
Вранці жінка здала свою зміну і нарешті могла повернутись до сім’ї. В той час громадський транспорт уже не ходив, тому зловила таксі. О десятій ранку Юлія потрапила додому.
Відсутність води, тепла і зв'язку: дім
Зв’язок у Маріуполі працював з перебоями. Юля відкрила лікарняний, попередивши, що не повертатиметься, доки не стане спокійно. Родина жінки вирішила перечекати в місті.
25 лютого чоловіки Юлії та її сестри купили їм квитки на потяг до Варшави, що мав їхати 5-го березня. Щоб у випадку загострення ситуації дружини з дітьми могли виїхати до безпечного місця.
Мама чоловіка Юлії перебралась у будинок подружжя, щоб разом перечекати небезпеку. Жінка згадує, що тоді все здавалось нереальним, тому продуктами вони не запасались.
26 лютого з Маріуполя вже не можна виїхати самостійно, потяги більше не їздили. По радіо жінка почула, що росіяни вже зайшли до Волновахи, а Сартану щодня обстрілюють:
"Коли я чула новини про Сартану, то думала, як же їм там погано, як вони справляються? Їх два дні обстрілювали майже безперервно і в той момент мені було дуже шкода людей."
Проте далі все стало набагато гірше. Підвал будинку був маленьким, особливо для трьох дорослих людей з двома дітьми, проте жінка згадує, що їх туди заганяв страх. В перших числах березня в Маріуполі зник зв’язок.
Місто було оточене, у сім’ї не було автомобіля. Батьки Юлії мешкали за 3-4 кілометри від неї, проте можливості їх навідати не було – місто постійно обстрілювали.
Одного дня до Юлі прийшов молодший брат, який жив з батьками. В них у дворі була криниця, тому він приніс найцінніше – питну воду. На той момент сім’я вже злила всю рідину з бойлерів, а на подвір’ї поставили стару ванну, де збирали сніг і дощову воду.
Брат обіцяв кожні два дні приносити воду, проте раптом зник – наступного разу вони побачаться аж в російському Таганрозі.
Згодом з’ясувалось, що один із сусідів мав на подвір’ї свердловину, звідки викачував воду. Насос працював на сонячних батареях, тому можливість видобути її була не щодня. Проте вона була. Свіжа, питна вода, яку можна пити, не остерігаючись хвороб, була розкішшю.
Знахідка додала сил, і Юлія з чоловіком вирішили її рідну сестру. Вона з чоловіком та дітьми жила за 3 кілометри від будинку подружжя. В мирний час вони спокійно долали цю відстань, проте зараз це був шлях у невідоме:
Вони зібрали продукти, набрали воду та вирішили іти. Незалежно від того, скільки часу триватиме пошук, Юлія знала: вона мусить подолати цей шлях.
Дорога до Безіменного і табір у старій школі
"Перше, що мені розповіла сестра, коли ми зустрілись: 16 березня нашу родину і батьків вивезли з Маріуполя в Безіменне. В місті вже тоді були днрівці, вони ходили по домівках, виганяли людей, щоб оселитись там. Давали людям вибір: кілька хвилин на збори або смерть.
Вони хотіли виїхати на своєму авто, але окупанти не дали – обстріляли машину і змусили частину шляху іти пішки. А нашій бабусі дев’яносто років!
Сестра піднялася на Морський бульвар і вилізла на дах багатоповерхівок, де ще ловив зв’язок від вишки на Азовсталі.
Там вона прочитала смс від батьків з Безіменного і дізналася, що вони живі, хоч і без даху над головою. Вони сказали їхати до них, так ми і наважилися, вирішили рушати в дорогу 19 березня", – згадує жінка.
В той час ДНРівці вже почали виганяти людей і спалювати будинки, навіть не заселятись. Часу було обмаль, тож сестри зібрали дітей і свої речі. Свекруха жінки залишилась в Маріуполі.
Жінка з дітьми
Вони з дітьми та чоловіками спустилися до кафе на узбережжі. Якраз там і сиділи ці ДНРівці. Це вже була ніби їх територія: не соромилячись говорили про свої плани: або візьмуть наше місто, або зруйнують.
"Взагалі дуже насміхались над нами, казали, що вони самі вісім років терпіли, а ми тут два тижні під обстрілами і вже ниємо. А ми просто мовчки плакали і дивились, як вони обстрілюють з танка наш будинок. Просто зціпили зуби і чекали на машину, якою нас мали вивезти", – каже Юлія.
По дорослих з чотирма дітьми приїхав, як згадує жінка, в хлам п’яний солдат рф на Жигулях. Він не захотів брати речі, але після довгих сварок погодився.
В Безіменному їх розлучили з чоловіками: матері з дітьми та сестрина свекруха потрапили в школу, туди звозили всіх. А чоловіків відправили в Качкари. Хоча окупанти обіцяли, що нікого не розділятимуть, а сім’ї триматимуться разом – їх обманули.
Чоловіки залишились ні з чим: всі документи і речі вони віддали дружинам. Проте в Качкарах був зв’язок, навіть інтернет! Так вони могли тримати контакт.
Юлія з сестрою, свекрухою і дітьми попросили відвезти їх до чоловіків. Вони більше боялися загубити один одного в цій війні, ніж їхати у невідоме.
На наступний ранок ворожі військові згодилися їх відвезти у Качкари. Там вони зустрілися з чоловіками і залишили місцевий табір для біженців, бо знайшли прихисток у знайомих.
Вперше за довгий час жінки змогли помитись у гарячій воді та покупати дітей. Юля нарешті вимила своє темне від пилу волосся. Разом з брудом за водою йшли важкі спогади останніх днів. Вдалося навіть попрати трохи одягу для малят.
Це тривало недовго. Військові мали їх номери і особисті дані, тож їм подзвонили і примусили повернутись в табір. Вже там родині повідомили, що звідти їх більше не випустять.
Ми мусили сидіти в чотирьох стінах. Знову без зв’язку, інтернету. Почали хворіти діти. Думаю, це все через погану воду, їх постійно дуже сильно нудило. У племінниці піднявся ацетон, вона не могла їсти взагалі. Ми навіть не могли її вкласти ніде, щоб вона хоч полежала і сил набралась! Вдень сиділи в коридорах школи, з маленькими на руках, а вночі нас заганяли в їдальню. Темні приміщення з брудними вікнами, до яких ми старались не підходити, скрипуча підлога, потріскана совєцька штукатурка на стінах – я пам’ятаю кожну тріщину.
Життя в таборах
Ми знайшли парту і нарешті змогли зручніше влаштувати племінницю. Їй всього п’ять років, в неї ще дуже слабкий імунітет. Доступу до ліків не мали, взагалі ні до яких. На той момент ми вже знали, що наша родина виїхала і чекає на нас в Таганрозі.
Люди, які були в школі довше, розказали про фільтрацію. Деталей ніхто не знав, просто говорили, що її треба пройти, і тоді тобі дозволять виїхати в Росію. Ми щодня ходили до наглядачів з хворими дітьми на руках і проханнями, щоб пройшли фільтрацію якнайшидше і постійно ішли з нічим. Одного дня наймолодшим стало зовсім погано, і ми почали просити хоча б викликати швидку. Я не знаю, що тоді сталось, але вони зжалились", – згадує жінка.
Приїхав лікар, він оглянув дітей і сказав, що їм треба лягати в лікарню в Донецьку. Поїхати могли тільки матері з дітьми. Жінки не хотіли залишати у школі рідних, але жити з хворими дітьми в таких умовах теж не могли:
"Ми почали вмовляти швидку. Розумієте, я не пам’ятаю, що саме я казала, бо в мені говорив страх за життя дітей. Якимось дивом з ними вдалось домовитись: лікарі погодились довезти нас до Новоазовська, щоб ми там швидше пройшли фільтрацію і змогли поїхати до родини, в Таганрог".
У Новоазовську родині сказали, що вони теж мають поїхати до місцевої школи і чекати. Але жінки дуже довго пояснювати, що діти хворі і зволікати не можна. Нарешті їх відвезли до фільтраційного табору: "Мене долала лють через безсилля, через залежність від настрою окупанта: гарний він в нього, і ми виберемось, чи поганий, і ми будемо сидіти в облуплених шкільних коридорах тижнями".
Анкети і допити: фільтрація
На фільтрації Юля думала: як так склалось, що її ціллю було пройти принизливу і важку процедуру, де до людей ставляться гірше, ніж до тварини. Про те, яке крихке життя в руках людини, яка ненавидить тебе просто за те, що ти живеш. І про те, як врятувати дітей.
"На фільтрації все почалось з їхніх анкет. Я думаю ви чули всі ці питання: чи раді ми "звільненню", чи любимо ми Україну, чи хочемо жити в росії… Ще питали про військових: де розташовані їх бази, чи знаємо ми азовців, чи є знайомі в ЗСУ… Я вже тоді не відчувала нічого, просто мріяла про кінець цього пекла. Відповідали їм те, що вони хотіли чути, як і більшість людей там. Звісно, правди ніхто не казав, навіть не вступав в дискусію.
Просто сидиш і розповідаєш, як погано було в Україні, яка влада жахлива і як прагнеш російського миру та стабільності. Тут головне: не думати, про що говориш, уявити, що все це розповідаєш не ти. Стриматись, не показувати емоцій, не піддаватись на будь-які провокації. Просто казати те, що їх задовільнить. Ця брехня там – ціна людського життя", – згадує жінка.
Далі перевіряли телефони, але родина "почистила" їх завчасно, коли ловили мережу або могли підзарядитись, проте страх щось залишити все ж був:
"Я не казала, де працювала. Пройшла анкетування, всі перевірки. Десятки питань, які здорова людина придумати не могла. А вони вірили в те, що робили. Гидко дивитись, як вчорашній алкоголік сьогодні крутить в руках папірець з печаткою, від якого залежить твоя свобода, твоє життя.
Далі показала руки до ліктів. Боялась, що будуть роздягати, як чоловіків. Хоча після всього пережитого таке приниження стає буденністю. Розумієте, чоловіка в будь-який момент міг зупинити хтось зі зброєю і триколором на шевроні і змусити роздягтись. Ми для них не люди. Та навіть не тварини. Просто хтось, над ким вони отримали необмежену владу".
Жінку сфотографували і відпустили до дітей, в авто. Там вони з сестрою чекали на чоловіків, думали, що от-от поїдуть, але сподівання були марні. По Юлію прийшов військовий:
"Питав, де я працюю, я і сказала, що в декреті. А він на своєму наполягав: чому ж не розповіла, де працювала? Я-то сказала, що мене не питали, але це не допомогло.
І забрали мене ще на годину "говорити". Насправді просто випитували, кого я знаю з військових, що бачила, що мені відомо. А я ж їм кажу: прізвищ працівників я не пам’ятаю, давно працювала, все вже забула, я в декреті, я жінка, що ви від мене хочете? Якось вдалося мені їх переконати і нас відпустили".
Найважчий етап для двох сімей залишився позаду і їх довезли до кордону. Ще не до російського, бо спершу новоприбулих перевіряли днрівці на своєму кордоні, а вже потім росіяни. Це все займало багато годин, дітям знову було погано, старшого почало нудити прямо там, на кордоні з росією. Проте вони мусили рухатись далі, пішки.
Проходження російського кордону мало відрізнялось від фільтрації: ті самі питання, та сама ненависть до українців. Хоча вони вже знали, що відповідати, огида не зникла.
Чоловіка Юлії знову роздягали і оглядали: в нього є тату, яким окупанти приділяли особливу увагу. Також розпитували про Азов – його вони бояться, як вогню.
Там, на боці ворога, на них чекали знайомі, які допомогли зустрітися з родиною. Це була найщасливіша мить за дуже довгий час.
Брат після катівні і дорога до Естонії
Жінка нарешті дізналась, що її брат живий і теж зміг виїхати. Виявилось, що його разом із другом зупинили ворожі військові в Маріуполі і почали перевіряти телефони. Хлопці мали чітку патріотичну позицію, тому їх одразу повезли в катівню.
Зараз Юлія згадує, що не могла впізнати брата, бо після страшних побоїв це було не його обличчя. Стріляли поряд з головою, погрожували вбити, наносили забої та переломи – це лише те, що Юлія змогла розповісти. Нелюдським тортурам піддали юнака лише за те, що він не зустрічав окупанта з квітами та почестями. Лише за те, що хотів жити вільною людиною на своїй землі. Лише за те, що українець.
"Десь тиждень ми приходили до тями, ставили на ноги малюків і думали, куди їхатимемо далі. Гривні було неможливо обміняти, але у нас було трохи доларів.
Ми взяли квитки на потяг до Санкт-Петербурга, звідти до Естонії і так виїхали в Європу. Їхали аби-куди, якщо чесно, головне – подалі з росії. Так потрапили в Польщу.
У мене віруюча родина, мій батько – священик у церкві п’ятидесятників. Протягом усього шляху нам допомагали такі ж віряни, як і ми. Батько шукав знайомих, нас зустрічали, годували, одягали. Без допомоги людей ми б не подолали таку відстань.
Ми жили в церкві, нами опікувався священик, возив до лікарні. Так я вперше потрапила до гінеколога і дізналась, що в мене буде донька", – згадує Юлія.
Спогади з міста, якого вже немає
Сидіти на шиї священика родина не хотіла, а роботу в Польщі знайти не вдалось, тож поїхали до Норвегії. Зараз чоловік має роботу, ходить на курси, вчить мову. Діти вже здорові, навчаються.
Юлія сумує за домом. Уривками приходять різні спогади, але з ними і усвідомлення: того Маріуполя більше нема. Ні улюблених місць для прогулянки, ні моря, на якому виросло багато поколінь маріупольців. Нема історії, якою дихало місто. Більше нема душі.
Її свекруха залишилась там. Вона доглядає за котиками, потроху відновлює дім, який пошкодило ударами. Лагодить, що може, сама, тримає оcелю в порядку. Щодня жінка дзвонить з окупованого міста, щоб почути голоси дітей та онуків.
А Юлія мріє про перемогу, бавить тримісячну доньку і точно знає, що обов’язково повернеться додому.
3020
