Наталя розповіла редакції Евакуація.City про дім у Києві, рішення чоловіка піти на фронт і як освоюється у новій країні.
Дорога до Любліна
Наталя Крапивенко – викладачка та перекладачка польської мови, Дмитро працював головним редактором "Українського тижня" та викладав в Українському католицькому університеті, зараз служить у ЗСУ. Подружжя має двох дітей: вже повнолітню Уляну, яка навчається у люблінському університеті та молодшого сина Данила, якому 13 років. Хлопець захоплюється спортом і має чорний пояс з айкідо.
План дій на випадок вторгнення подружжя обговорювало ще до 24 лютого. Узгодили, що Наталя відповідатиме за безпеку дітей, а тому у перший день вона з ними намагалася виїхати з Києва.
Дмитро та донька Уляна
Спочатку жінка планувала поїхати до своїх батьків у Вінницьку область, проте не вдалося: за п’ять з половиною годин змогли з лівого берега доїхати на машині лише до Василькова – містечка за 40 кілометрів від столиці. Тоді Наталя вирішила, що найкращий вихід – повернутися додому, принаймні поки. Там провели дві доби:
"Ми з донькою спали в коридорі під вхідними дверима, син у ванній. Я зрозуміла, що психологічно так довго не витримаю, тим більше з одного боку нашої квартири ТЕЦ, а з іншого – Бровари, і було дуже-дуже гучно".
В сім’ї є будинок за містом, тож жінка з дітьми поїхала на якийсь час туди. В останні дні лютого до Наталі подзвонив Дмитро і сказав, що треба їхати далі. Зібралася за 15 хвилин – речей було небагато. Доєдналася з дітьми до знайомих, які теж їхали у бік кордону. Так розпочалася триденна дорога до Польщі.
Наталя та Дмитро
"Я дуже вдячна людям, до яких змогла приєднатися. Без них я би не доїхала: дуже погано орієнтуюся в просторі. Чоловік жартує, що я їжджу методом прямих кутів. Ми стояли годинами на блокпостах, ночували в абсолютно невідомих людей, які просто з вокзалу забирали до себе додому всіх, кому була потрібна ночівля", – розповідає Наталя і додає, що вже 4 березня вони нарешті дісталися Любліна.
Робота по 17 годин на добу: адаптація у Любліні
Оскільки Наталя викладачка та перекладачка польської мови, сім’я вирішила, що найрозумніше у їхньому випадку – їхати до Польщі. Старша донька навчається в люблінському університеті і вже мала житло, тож вирішили, що це буде саме Люблін.
Старша донька Уляна живе і навчається у Любліні
Перші два місяці Наталя з дітьми жили у гуртожитку доньки: на дві кімнати, розраховані на двох людей, був свій санвузол та кухня. Наталя кожного дня шукала оголошення про оренду, але все було зайнято. Ба більше, тільки-но оголошення з’являлися, вже за годину-півтори зникали. В будинок, в якому зараз живе сім’я, вони переїхали наприкінці квітня. Господар, каже Наталя, дуже лояльний і допомагав їм навіть тоді, коли не був зобов’язаний це робити.
Наталя одразу знайшла роботу за фахом, тепер вона перекладачка в люблінському онкологічному центрі, який є пунктом допомоги онкохворим з України. Команда допомагає з перекладом документів, а також порозумітися з польськими лікарями. Після своєї основної роботи Наталя веде приватні уроки польської мови. Робота для жінки стала не лише необхідністю, а також і порятунком від психологічної напруги.
"Я активно спілкуюся з людьми на роботі, а це не дозволяє відволікатися. Як тільки приїхала в Польщу, працювала по 17-18 годин на добу – не від жадібності, а тому що це реально рятувало. Коли ти не працюєш навіть якусь годину-півтори руки, тягнуться до телефона – треба обов’язково начитатися новин, а потім сидіти і ревіти", – каже Наталя.
Наталя Крапивенко
Аби не допускати до цього стану, жінка також і волонтерила: допомагала з перекладом. Перший повноцінний вихідний Наталя мала на Пасху.
"Був такий психологічний стан, що відпочинок і відсутність роботи робили гірше, ніж робота у звичному режимі. Тоді ти приходиш додому, і перед сном навіть нема такої хвилини, аби подумати про щось", – розповідає Наталя і додає, що їй так підходило.
Втім коли прийшло усвідомлення, що сім’я в Польщі надовго – жінка вирішила збавити оберти. Коли Наталя тільки приїхала в Люблін, то вірила, що це на кілька місяців. Потім стало зрозуміло, що так не буде. Спочатку думали повернутися до серпня минулого року, потім до весни, або літа. Тепер вирішила вже не загадувати наперед. Мрією, яку вдалося втілити в листопаді, стало побачити чоловіка. Дмитру дали відпустку, і сім’я тиждень провела разом в Україні, а потім – повернулася назад до Польщі.
Дмитро не зміг би стояти осторонь: рішення чоловіка піти на фронт
Дмитро збирався на фронт ще з 2014, проте тоді він зайнявся волонтерством. Цього разу вирішив однозначно йти на передову.
"Перед війною ми говорили про це, і я зрозуміла, що він піде, що б я йому не казала. Переконувати не було ніякого сенсу. Тому я прийняла його рішення, тепер треба якось жити з тим далі", – каже Наталя і додає, що іншого вибору в таких обставинах бути не могло.
Наталя каже, що чоловік точно не зміг би стояти осторонь під час таких важливих подій в країні, а тому рішення піти на фронт не стало несподіванкою.
Наталя, Данило та Дмитро
Втім якби Дмитро залишився, то сім’я б не виїжджала з України. Зараз же безпека дітей цілком на Наталі, а тому евакуюватися було найкращим рішенням:
"В Польщі діти в безпеці і я можу задовольнити їм звичайні людські потреби, в Україні – не впевнена. Тому ми їхали. Якби він залишався в Києві, я, звичайно, залишилася б з ним".
Найбільше з минулого життя в Києві Наталі не вистачає спілкування з чоловіком, розмов за чаєм на кухні після роботи:
"Коли цієї можливості не стало, виявилося, що це прямо щастя – відвести свою дитину в ту школу, в яку ти хочеш, іти просто всією сім’єю в кіно. В цих обставинах ми почали цінувати елементарні речі, які видавалися банальністю, дрібницею, на які ніхто уваги не звертав, але коли тебе цієї дрібниці позбавляють…", – Наталя не закінчує речення, проте це закінчення риторичне.
В листопаді сім’я була вдома, який, каже Наталя, ніби поставили на паузу: у шафі зимові речі, адже літа тут не було. На ліжку – новенький одяг сина, який йому купили до вторгнення, бо зі всього попереднього він вже виріс. Тепер він виріс і з цього, ні разу не ношеного. У сина в шафці – зошити і книжки. Все застигло.
"І так дивишся і розумієш – от воно твоє нормальне колишнє життя – в дрібницях: книжки, зошити, якісь там светрики. Нас в один момент цього всього позбавили. Одна справа, коли ти їдеш в іншу країну, бо це твій вибір – це теж важко, але зовсім інша справа, коли це не твій вибір.
Дмитро та Уляна
Ти не збирався нікуди їхати, тебе просто в один момент позбавляють всього того, до чого ти звик і закидають в цілком інше середовище, і ти там мусиш виживати. І найскладніше те, що без будь-якої підтримки: немає на кого опертися. Немає чоловіка поруч, немає батьків, друзів.
Ми вибудовуємо протягом життя своє середовище, де є люди, до яких можна в певний момент звернутися, які підтримують нас, і яких можемо підтримувати ми, а стається так, що в один момент це все зникає", – ділиться думками Наталя.
Вдома жінка і діти нарешті вперше від лютого зустрілися з Дмитром. На відстані вони намагаються спілкуватися щодня: якщо не телефоном, то хоча б у повідомленнях. Навіть коли у нього нема зв’язку, повідомлення "все добре" – це правило.
Залишатися у Польщі сім’я не планує
Молодший син, Данило, восьмикласник. У Польщі інша система освіти, і восьмий клас там – випускний, тому українським школярам пропонують йти в сьомий, аби адаптуватися та вивчили програму місцевою мовою.
Данило у польській школі
"Мій син походив 2 місяці у польську школу. Його взяли у 8 клас, тому що він трохи знав польську: я допомагала йому вивчати її. Але побачила, що Данилу це навчання не приносить жодного задоволення, він не до кінця розуміє що відбувається, та ентузіазм вчитися почав згасати", – розповідає Наталя і додає, що одночасно з цим вона дізналася, що у Любліні відкривається українська школа для дітей з України.
У цій школі діти вчаться українською мовою з українськими вчителями за нашою навчальною програмою. Ця школа Данилові сподобалася – це знайоме середовище, з якого Наталя не хоче висмикувати сина, адже планів залишатися у Польщі сім’я не має.
Данило в українській школі
У Любліні син страждає хіба що від нестачі спорту. Данило в Україні займався айкідо, в 13 років має чорний пояс і звик тренуватися по 3-4 години на день щодня, а тут такої можливості нема. Наталя знайшла для нього хіба що тренажерний зал, куди беруть дітей такого віку.
Наталя каже, що син хоче додому, сумує за близькими людьми, звичними своїми заняттями, справами. Наталю тішить, що йому вдалося оминути багато з важких моментів: поки сім’я була в Києві, він чув кілька вибухів і кілька сирен, але жахів, які пережили діти під окупацією, дякувати Богові, не бачив.
Данило займається спортом і у Польщі
Старша донька Уляна, якій 18 років, вчиться в Любліні на дизайні, малює і мріє пов’язати своє життя з цим напрямком. Ще коли вона була школяркою, то казала, що не хоче бути прив’язаною до одного місця, а буде їздити по світу. Проте з повномасштабним вторгненням все змінилося:
"Уляна нам сказала, що ті плани вже неактуальні, і тепер вона хоче жити тільки в Україні. Я зараз бачу, що дуже багато молодих людей у віці 18-25 років, за якими не водилося якогось особливого патріотизму, відчули себе українцями, коли почалася війна. Тішить, що це саме молоді люди", – каже Наталя.
Наталя каже, що вона – стовідсотково не емігрантка. Вона любить бути вдома: не пристосовуватися до іншої країни. Саме тому життя у Любліні жінка не сприймає як своє: це ж тимчасово, це не про неї, навіть попри те, що знає мову, любить Польщу і деякий час тут вчилася та жила. Все одно дім – в Україні.
3025
