Катерина розповіла редакції Евакуація.City, чому люди не рятуються до останнього і як допомогти собі триматись після евакуації.
Станція Харків
В 2014 році росіяни анексували Крим та вдерлися до Донецької та Луганської областей, перетворивши їх на маріонеткові бананові республіки.
Тією весною Катерина народила дитину.
"Спершу, у лютому, на дев’ятому місяці вагітності, у мене не було ніякої можливості якось реагувати, окрім як жахатись. Коли в березні я народила, то після короткого відновлення примотала немовля слінгом до себе і прийшла на "станцію Харків", щоб спитати – вам психологи потрібні?
Я непогано працюю з кризою і травмою, до того займалась допомогою жінкам, які постраждали від насилля. В мене є стабільність, співчуття, вміння розділяти чужі страждання, і не тонути в них при цьому. Тож мені сказали – так. Навіть дуже", – згадує жінка.
Період "Станції Харків"
"Станцією Харків" була гуманітарна волонтерська ініціатива, яка з 2014 року почала допомагати переселенцям, які опинилися в Харківській області. Після 24 лютого "Станція" продовжила роботу вже з постраждалими від бойових дій на Харківщині.
Перші місяці три Катерина працювала з людськими запитами з дитиною в слінгу. У 2015-му, коли маля трохи підросло і змогло залишатися з батьком, почала їздити на схід як кризова психологиня з організацією "Українські рубежі".
"Тоді я вперше поїхала на Донбас – побачила цих дітей і дорослих у прифронтових селах. Такий досвід не можна розбачити. Воно уже є у тебе в мозку. Коли ти зустрічаєшся з людським стражданням, не можеш нічого не робити. Допомагати – це єдиний вихід з безсилля. Ти робиш те, що можеш, і це "я можу", "я можу щось для когось" – дуже підтримує", – згадує жінка.
З того часу Катерина часто їздила на Донбас, а з іншими волонтерами на базі "Українських рубежів" створила організацію "Олені святого Миколая" – тут організовували подарунки і вітання до новорічних свят для дітей з фронтових і прифронтових зон.
Олені святого Миколая
Так пройшло 8 років.
Лютий
Вечір 23 лютого 2022 року Катерину застав на Донбасі – психологиня працювала з командою "Рубежів".
"Ще раніше почалось загострення на сході, а з ними – екстрені запити на допомогу. Спочатку ми відвозили допомогу у Врубівку – село під Попасною. Люди просили плівки для вікон (бо це ж зима) та паливо для генераторів (бо росіяни перебили електрику)", – згадує жінка.
Всіх дітей у цьому селі Катя знала – бувала там не вперше і працювала з ними як психологиня.
"Тільки ми сіли розмовляти, як почався обстріл – і ми швидко мусили розвозити всіх дітей по домівках, а потім поїхали в станицю Луганську по допомогу. І потрапили під обстріл під Щастям – якраз коли росіяни знищили місцеву ТЕЦ", – розповідає харків’янка.
Всі з команди плавно перемістилась у підвали міста.
"І якимось чином до мене в підвал додзвонились ті самі діти – Губівку почало накривати ще сильнішими обстрілами. Я і раніше пропонувала їм дитячий волонтерський табір на Закарпатті, а тепер мені передзвонили батьки і особисто попросили, щоб їхніх дітей туди забрали – знали, що "Рубежам" можна довіряти. Словом, напхали нам повну машину своїх підлітків", – згадує Катя.
Ввечері 23 лютого усіх дітей привезли в Харків.
"Це ж на Донбасі загострення. А ми ж бо думали, що дали їм безпеку", – розповідає Катя.
Харків, Закарпаття, Світловодськ
О шостій ранку 24 лютого Катя вийшла зі свого дому, щоб скласти речі в машину.
"Розвертаюсь, а всі на вулиці на мене дивляться. Знають, що я їздила на фронт. Хвилювались, питали – що робити? Я порадила всім їхати подалі від лінії вогню. І ніхто мене тоді не послухав", – згадує жінка.
Катерина жила на Північній Салтівці, і "на руках" у неї було 11 чужих і двоє власних дітей, яких треба було вивозити кудись у безпечне місце. З військовою травмою Катя працювала до цього уже десять років. І обіцяла собі і своїм дітям, що вони не спробують цю травму на собі.
11 + 1 підліток
"В результаті я пакую 12 підлітків (11 чужих, одного свого) в одну автівку, а за кермо саджу голандського журналіста, який приїхав документувати події – бо більше не було кого. Сама на власній машині везла подругу, одну свою дитину і її дитину, хвору на астму.
У нас з "Рубежами" було паливо в каністрах, підготовлені машини – повномасштабної війни ми ніби і не чекали, але готувались все одно. Дітей ми відвезли на Закарпаття, а Восток SOS пізніше допоміг виїхати і їхнім батькам. У однієї з підліток мати загинула – евакуювали бабусю", – розповідає Катя.
Поки психологиня намагалась допомогти дітям адаптуватись на Закарпатті, "Українські рубежі" евакуйовували людей з Харкова до Світловодська – попередньо мали домовленість з мером міста, що у разі повномасштабного вторгнення отримають базу відпочинку, де можна буде усіх розмістити.
В перші тижні Катя давала дуже багато кризових консультацій.
"Було відчуття, ніби мій телефон гуляє по харківському метро. Мені дзвонили незнайомі люди із запитом про психологічну допомогу зі всіх частин Харкова, поки зустрічала потяги на місцевому вокзалі і допомагала волонтерам облаштовувати пункт допомоги в Ужгороді", – згадує жінка.
З травня Катя почала їздити з "Рубежами" на Схід. Влітку це був Краматорськ і Слов'янськ, коли пішов процес деокупації – Вовчанськ і Куп'янськ, Херсонська область. І Бахмут.
Собаки і люди
"Їздити в евакуаційні рейси для психолога – це вибір. Пасажирів таких рейсів треба заспокоювати, контактувати з ними, і все це я беру на себе", – розповідає жінка.
Типова проблема – люди літнього віку. Часто евакуацію замовляють їхні діти, бо не мають зв'язку. Тоді на плечі команди лягає обов’язок пояснити переляканим стареньким, що всі ці дивні люди, які приїхали зненацька, зробили це з добром і для їхнього блага.
Пояснити літнім людям, що все, що відбувається - для їхнього блага.
"Одного разу у Вовчанську ми евакуювали жінку дуже літнього віку з собакою. Люди були згодні її забрати, але з Харкова поїхати у Вовчанськ вони не могли. Йшли обстріли, хоч місто було вже і деокуповане.
Стукаю у двері. Відкривають мені двоє – тонесенька, недоїдаюча бабуся і величезна, як табуретка, собака. Яка гавкала, не замовкаючи", – згадує Катя.
На песику вся комунікація між Катею і бабусею і будувалась.
"Вона мені – не поїду. Я їй – ну ви ж розумієте, собаці так буде краще. Проходить якийсь час, мені вдається налагодити довіру, і бабуся бере мене за руку і каже – донечко, куди ж я поїду. Я не можу собаку залишити. Це ж мій єдиний друг.
А ми евакуюємо з тваринами! І я знала, що у мене є клітка для собаки в машині. Коли виявилось, що собаку можна взяти, то процес зборів зайняв всього п'ять хвилин. П’ять хвилин – і питання вирішене", – розповідає Катя.
Помилка того, хто не/вижив
Психологиня говорить – літнім людям важче за інших.
"Коли людина виїжджає, вона розуміє – дуже велика вірогідність, що вона свій будинок цілим не побачить. І втрачає в цей момент все. Це боляче.
Тому інколи люди вирішують евакуюватись в останній момент. Нас же не вбило? Ну і далі не вб'є. Ну падає. Ну близько. Ну неймовірно близько.
Щось дуже-дуже погане повинно статися, щоб зрозуміли – далі тягнути нікуди.
Або ще один приклад: чоловік літнього віку наглядав за квартирами своїх дітей. Спочатку згоріла одна, потім друга. Каже – позавчора снаряд попав прямо в домівку. Якби я був там, а не на городі, то б згорів", – розповідає Катя.
Евакуаційну команду чоловік зустрічав відповідно – сидячи з двома сумками прямо на руїнах свого колишнього дому.
"Все йде добре"
Якось у Бахмуті Катя говорила з однією жінкою, яка їй чесно сказала – мені дуже страшно залишитись без дому, я не витягну.
"Деякі люди живуть на гуманітарці вже півроку. Вони виїдуть без нічого – і тому цього бояться. Знову ж таки, помилка того, хто вижив – вчора не убили, й сьогодні не уб'є. Люди ризикують не тільки своїм життям, але і життям своїх дітей – і це дуже злить.
Архіви "Оленів Святого Миколая"
Психологиня в екстремальних ситуаціях робить що? Правильно, дає опору, дає оце "все йде добре". Дає можливість бути не самому. Говорить людям, що їм допоможуть, що у команди є план, як всім вижити. Що їх не викинуть з евакуаційної машини на вокзалі, і вони не залишаться один на один зі світом.
Евакуаційна психологиня це – "я тут, я вас чую", – говорить Катя.
Для цього фахівчині і самій потрібна підтримка.
"Треба самій бути у дуже стабільному стані, і мати відповіді на всі ці питання. Розуміти, як ти далі будеш зберігати спокій, якщо станеться екстренна ситуація", – розповідає жінка.
Діти
Ситуація з психічним станом дітей залежить від того, як їх евакуювали, і наскільки вчасно.
"Є діти, які пережили бомбардування, підвали і небезпечний виїзд.
Є ті, яких евакуювали вчасно – вони бачили не дуже багато, і у них запит на адаптацію до нового середовища, нового місця життя, будівництва нових зв'язків.
Так от ті діти, які реально пережили війну, бомбардування – там буде проявлятись завмирання, пов'язане з військовою травмою. І їх треба виводити через гру. Не розмовляти з ними про війну, а виводити через метафори, через ресурсні активності", – говорить жінка.
Катя описує свою роботу з дітьми як працю з підсвідомою нервовою системою:
Наші підлітки перші 4 дні, як ми їх вивозили, поводили себе як дорослі серйозні люди. Ніяких проблем, ідеальна поведінка. Власник маленького готелю в Карпатах зробив місце прийому переселенців, там ми трохи перебули. Там було ідеально красиво, мистецько, тихо. Селище в горах, ніхто не бомбить.
Через тиждень діти відчули безпеку і почали поводитись як дуже маленькі, дуже нерозумні підлітки. І що вони там творили – я вам передати не берусь. Спершу дуже дорослі, а потім повний регрес.
Ще одна історія: з мамою в Ізюмі, в окупації, дев'ятирічний хлопчик поводився як ідеальний дорослий. А після евакуації дитина не може спати, боїться бути в темних приміщеннях і без різкого світла, має вічний енурез", – розповідає Катя.
Психологиня сформувала кілька порад для людей, які опинились перед перспективою евакуації.
- Не чекати до останнього;
- Не ризикувати собою;
- Подумати, без чого правда не можеш, і які речі будуть непрактичними: улюблені кросівки, дитяча іграшка. І ще – важливо сказати "до побачення" своєму дому. Про всяк випадок.
"Не ризикувати до останнього" Катя виділила особливо, бо воно може бути сплачено життям волонтерів:
"В Соледарі так дві людини загинуло з евакуаційних бригад. І евакуаційні водії часто гинуть тому, що люди тягнуть до останнього".
Тим, хто вже налаштувався, Катя радить знайти тих, хто допоможе в перші дні, хто пустить пожити. Хто уже виїхав – звертати увагу на свій емоційний стан та знаходити допомогу. Користатись з безкоштовної психологічної допомоги і знати – світло є завжди, але треба наважитись і вчасно на нього вийти.
3020
