Евакуація.City поговорила з киянками Ніною Міщенко та Даркою Горовою про те, як пройшов рік в евакуації та чому їх об’єднують вибухи, щасливі діти та антидепресанти.
Від Києва до кордону
24 лютого 2022 року від вибухів у Києві прокинулись дві жінки. Журналістка та комунікаційниця, обидві – матері синів шкільного віку.
Менш ніж через місяць кожна з них опиниться за десятки кілометрів від української столиці – у Німеччині та Ірландії. Але цього дивного лютневого ранку вони про це ще здогадуються.
Ніна Міщенко, комунікаційниця, маркетологиня та викладачка, раніше дуже не любила вузький бетонний коридор у своїй квартирі на Оболоні. Спостерігаючи, як за вікном починає змїїтись нескінченний затор на виїзд з міста, жінка про себе зраділа, що неприємне їй раніше архітектурне рішення швидко перетворилось у поганеньке, та все ж укриття.
Затори першого дня повномасштабного вторгнення
На Лівому березі Києва речі швидко пакує Дарка Горова – фотографиня та журналістка. Хорошим рішенням здалось на якийсь час перебратись на Правий берег. Друзі настійливо радять Дарці знову змінити місце перебування – і вона з сином евакуюється на західну Україну до знайомих. Там жінка хапається за все, де потрібні руки: пише новини, здає кров, долучається до волонтерства. Друзі з Німеччини кличуть жінку з сином до себе – Дарка спершу вагається. А потім дивиться на сина – і вирішує все ж евакуюватись до Німеччини на власній автівці.
Тим часом Міщенки лишаються у Києві до 28 лютого. За цей час на Оболонь намагаються прорватись росіяни, а у вухах лунають звуки вибухів. Зрештою Ніна з сином виїжджає з Києва після дводенної комендантської "години", встигає на львівський евакуаційний потяг та залишає столицю. На сімейній раді вирішили, що в Україні лишатись небезпечно і після кількох переїздів (Львів-Краків-Відень), кінцевою точкою евакуації стала Ірландія, де Міщенки мали родичів.
Так для обох киянок розпочався їхній рік в евакуації.
Плита
Коли через 12 місяців після початку великої війни Дарка підходить до дзеркала у Берліні, то бачить – на її обличчі побільшало втомлених зморшок, у волоссі – сивини.
Після 14 років вегетаріанства Дарка знову почала їсти м’ясо – стрес став понаднормовим, а тваринний білок давав енергію – вистояти.
Дарка Горова
Нещодавно лікар прописав жінці антидепресанти. Українка здивувалась: раніше, до повномасштабної війни, вона стабільно відчувала внутрішню силу, оптимізм, жагу до життя. Зараз вона відчуває тільки те, як її прибило бетонною плитою, яку неможливо підняти – хоча нібито вона в Європі, в безпеці і з медичним страхуванням.
Робота
Перших вісім місяців пройшли для жінки у стані безперервної гонки.
Німецькі друзі дали їй зрозуміти – вона може залишатись у них стільки, скільки буде потрібно. Журналістка уже жила в Німеччині на початку двохтисячних, знала мову та доволі швидко знайшла роботу: була перекладачкою для українок, які працевлаштовувалися в німецькі фірми.
Згодом на горизонті з’явились ще дві вакансії: 20 годин на тиждень в медіа "Амаль Берлін", ще 20 – в німецькому тижневику "Фокус".
"Амаль Берлін" – медійна дитина переселенців з чотирьох країн, вражених війною. І єдине медіа Німеччини, над яким разом працюють 20 журналістів із Сирії, Афганістану, Ірану та України, розповідаючи про політику, культуру та суспільство Німеччини на українській, дарі/фарсі та арабській – від одних переселенців іншим. Амаль у перекладі з арабської означає "надія".
Журналістки "Амаль Берлін"
Німецькі ЗМІ порадували українку інклюзивним підходом до співробітниць. Якщо Дарці потрібно, вона може спокійно забрати дитину зі школи чи дитсадка раніше – тут відпускають без додаткових пояснень, без проблем переформатовуючи графік, де це можливо. У разі хвороби дитини, робота з дому також сприймається дуже спокійно. Усі життєві ситуації – переїзд на нову квартиру чи нюанси з сином – можна проговорити з редакцією та знайти компроміс. Досвід щодо цього в Україні у Дарки дещо відрізняється – жінка говорить, що працююча мама в Німеччині зустріне набагато більше розуміння, ніж вдома, де дуже часто "твоя дитина – твоя проблема".
Житло
Таке розуміюче ставлення дуже допомогло українці адаптуватись, бо між роботами жінка довго намагалась знайти їм з сином житло у Німеччині. І ось тут Україна отримала мільйон балів переваги.
На жінці все ще були дві роботи, дитина, побутові справи, та купа паперів – знаменита німецька бюрократія робила складну ситуацію ще складнішою. Безкінечна кількість заповнених бланків, витрачених нервів та біганини увінчались успіхом тільки через вісім місяців – українка таки орендувала квартиру.
"Тут коли ти знаходиш хоч щось, то намагаєшся бути в тому щасливій", – резюмує жінка.
Діти і дорослі
Сина Дарки звати Данило. Він звик до подорожей. З мамою хлопчик побував у багатьох країнах: від Словаччини до Балі і Китаю, тому евакуацію сприйняв з гідним філософів стоїцизмом. Дитина в шоколаді, як коментує сама Дарка.
Данило уже третьокласник. У Києві хлопчик залишив шкільну любов, яка не витримала відстані. Мама намагається трохи підбадьорити малого – мовляв, поглянь, який захват викликають українські знання математики у твоїй німецькій школі. У другому класі українські діти уже знають табличку множення; маленькі німці рухаються в освітньому процесі дещо повільніше.
В Німеччина Дарка знайшла гаманець українського виробництва
У дорослому світі ситуація теж не з простих. "В моїх венах тече один суцільний стрес. Коли питають "як справи?", язик не повертається сказати "добре" навіть із ввічливості. Уже рік у моєму житті немає жодного вихідного дня, ніякої відпустки. За відчуттями і життя у мене немає – існування біомашини", – пише у своєму фейсбуці Дарка.
Перед повномасштабним вторгненням Дарка написала книгу "Україна на колір і смак: дивись і дивуйся". Вона мала б бути надрукована ще минулого року. Але через велику війну вихід книги відклався. Практично в кожному розділі жінка прописала, як сильно ми недооцінюємо Україну.
"Наскільки круті українці, наскільки глибокий у нас комплекс неповноцінності. Коли вони виїжджають за кордон, вони стають акторами. З останніх новин: українку щойно обрали до Палати депутатів Берліну. Якби не повномасштабна війна, ми б цього і не знали насправді. Які ми круті", – говорить Дарка.
Син жінки досі пригинається від сирен німецьких поліційних машин та швидких. Дитина щодня питає: "Мамо, ти молилась сьогодні за дядька?"
Брат жінки воює у Бахмуті. Дарка слухає сина. І молиться.
Серіал
Рік в евакуації Ніни Міщенко теж не обійшовся без антидепресантів. Пройшов як у відчутті паралельної реальності – новини і її нове дублінське оточення контрастують страшенно.
Ірландські ліки Ніни
"Було сильне відчуття, ніби живеш у трохи дивному серіалі. В перші дні було складно жити біля військового аеропорту – пригинались від кожного звуку", – згадує жінка.
Житло і робота
В країні Ніну з сином чекали родичі, тому спершу вона щасливо уникла проблеми з поселенням. З липня Міщенки живуть в готелі для людей з різними захворюваннями.
"Ірландія прийняла майже 80 тисяч українців. Те, що для них це було складно – це м’яко сказати, але до нас тут ставляться, як до власних громадян. Ірландці дуже приємні і теплі. Вони самі історично постраждали від Англії, у них виїхали багато мільйонів людей. Тому вони розуміють нас, як ніхто.
Ніна в Ірландії
Але житла на острові катастрофічно мало – його мало і для самих ірландців. Коли наші люди сюди їдуть, то не вірять, що їх можуть поселити у якомусь далекому селі на відшибі", – каже Ніна.
У колонці для ірландського тижневика Independent.ie українка пише – переселенці часто живуть у дивно підвішеному стані, коли невідомо, скільки можна буде прожити, скажімо, у державному готелі, і куди і коли доведеться переїжджати.
Знайти роботу за фахом теж нелегко, адже рівень англійської в переселенців часто недостатній. А знайти житло в місці, з якого можна дістатись до роботи, школи чи садочків – ще одне завдання із зірочкою.
Навчання
Тринадцятирічний син Ніни вчиться в ірландській школі. Йому складно навчатись виключно англійською, але він звикає.
"Наступного року Андрій піде до середньої школи. Мені дуже подобається, що Ірландія готує дітей до нового періоду через програму переходу для учнів 6-х класів. Secondary School рахується з нашого сьомого. Діти вчаться ще 6 років, потім екзамени – Living Sertificate, як у нас ЗНО, і за балами обирають куди йди далі", – говорить жінка.
Ніна з сином
Ніна хоче залишитись в країні ще на рік заради сина, адже їй подобається освіта, яку він тут отримує. Окрім звичних для України предметів, хлопець вивчатиме інженерію, домашню економіку, а також дизайн та комунікації. Син говорить, що вдячний за житло, безпеку та навчання – але все ще не планує нічого далі, ніж на тиждень, бо за звичкою готовий, що все посиплеться в один момент.
Плани і звичаї
Ніна дивується з налагодженого життя ірландців – вони можуть планувати візит до дантиста за кілька місяців наперед, коли для українців такі плани – дивна розкіш.
"Я ціную те, що в Ірландії немає дискримінації за віком. Як людина, якій зараз 42 роки, радію, що багато переселенців за бажанням тут можуть продовжити освіту та змінити кар’єру в свої 30, 40 і 50.
В Україні може бути складно знайти роботу, якщо вам більше 45 і ви не маєте вражаючих здобутків. До війни я працювала у журналістиці, маркетингу, комунікаціях. Але зараз трохи розгублена щодо того, що робити в евакуації – тому переглядаю навчальні програми", – говорить жінка.
Колонка Ніни в ірландському тижневику
Зараз Ніна сконцентрувалась на своєму здоров’ї – вона має доступ до якісної медичної допомоги в Ірландії, хоча тривале очікування лікарів засмучує багатьох українців. Деякі переселенці навіть повернулися на батьківщину, щоб швидше пролікуватись, а потім знову поїхали на Зелений острів.
"Україна загалом надає швидшу медичну допомогу та обстеження. Є багато приватних лабораторій, де протягом одного-двох днів можна пройти всі аналізи. Потім результати надсилають електронною поштою. Але тут я ціную доказову медицину та дуже привітних лікарів і медсестер", – розповідає Ніна.
Жінка помітила по своїх знайомих – ті з них, хто намагається розвиватись, вчити мову і звикати до оточення, мають менше проблем з психологічним станом. В Ірландії функціонує безліч безкоштовних курсів англійської, також можна подаватись на психологічну допомогу та отримати її.
"Є ті наші люди, які завмерли в цьому стані дереалізації і потрапили в пастку: не знають мови, не можуть піти до психотерапевта, щоб їм допомогли. Тому треба вчитись, жити. І не залишатись в травмі", – говорить Ніна.
3025
