Журналістка Евакуація.City провела з "Вартою" один вечір і дізналась, як вистава серед війни інколи заміняє сеанс колективної психотерапії.
Перший день
Березень 2022. Підвал заливає червоне тривожне світло. Під звук барабанів посеред приміщення розгойдується молодий хлопець в довжелезному худі – вголос згадує, наскільки був п’яний перед 24 лютого, і з якою блискавичною швидкістю йому довелось протверезіти. Оплески змішуються з ритмом музики, наростають, вибухають – і глухо розлітаються підвалом. До наступного героя.
Актори тихенько відступають до стін, і дають місце під сонцем своїм глядачам. Спершу люди соромляться, а потім голоси маріупольців, харків’ян, одеситів і херсонців заповнюють кімнату – "мій перший день війни був..", історія перебиває історію. Спалахують і гаснуть мікроконфлікти – люди, що рятувались з бомбардувань Харкова, не можуть зрозуміти галасу пабів на Староєврейській; розповідають, як рятувались з під обстрілів, тіснились в евакуаційних потягах, залишали рідні міста, втрачали і знаходили рідних. Голоси стихають до наступної вистави.
Так народився перший переселенський театр у Львові.
Театр посеред чуми
Зазвичай кажуть, що театр починається з вішалки. "Варта" починається з масивних дерев’яних дверей, які дуже складно відчинити.
Якщо пхнути їх достатньо сильно, потрапиш у чорну кімнату, заткану темними і білими полотнами. Раніше це була закинута галерея сценографії театру імені Лесі Українки. Тепер на одній з її стін пришпилена буддистська мандала, подарована кимось з переселенців; до мандали тягнеться статуетка у формі зап’ястя аналогічного походження.
Від чорної кімнати кілька кроків до східців в наступне приміщення – також заткане полотнами, але вже цілком собі світле, з імпровізованою сценою, дбайливо загорнутою в турецький килим. За вікнами тягнеться вечірніми "корками" і зойкає трамвайними гудками Городоцька.
Перед сценою – півколо з кількох людей на чорних пластикових стільцях. Це актори, більшість яких ще рік тому навіть не здогадувались, де опиняться.
"Варта" – театр-переселенець, створений у березні 2022 року релокованими до Львова митцями зі всієї України. З того часу театр відіграв не один десяток вистав, написаних буквально серед бурі – про війну і людей, яких вона так чи інакше зачепила.
Іван, Павло, Ліза, Артем, Акім, Артур у колі – митці з Києва, Харкова, Маріуполя, Одеси та Дніпра. Це не вся трупа, а лише та частинка, яка змогла дійти до театру сьогодні.
"Ми тут отримали відчуття об’єднання. Коли обвалився світ", – промовляє хтось з них у шумі обговорення, і цитата стає колективною.
"Всі ми хотіли робити те, чим займались до великої війни, спілкуватись з людьми, допомагати через висловлення – це нас тримало і далі тримає. Трансформувати страх через мистецтво", – говорить Артур зі Львова, його підхоплює Акім з Дніпра – SMM-ник театру:
"У нас у всіх, у митців, був стан розгублення. Всі питали – а чи доречне зараз мистецтво? Але ми відчували, що нам це необхідно, ми цим живемо. Так "Варта" стала місцем об'єднання", – пояснює він.
фото з вистави
Коли питаю акторів, чому вони саме "Варта", на мене здивовано зглядаються, ніби відповідь очевидна – вони вартові культури посеред війни. Тому і варта.
Якийсь перфоманс
Хресний батько театру, харківський режисер і актор Артем Вусик, сидить в центрі кола. Перед повномасштабним вторгненням Артем мав свій незалежний театр "Нефть" у Харкові. Власне, театр є і досі – але поки що не працює.
"У Харкові поки складно", – стинає плечима режисер.
Класичний сірий гольф, оксамитовий чорний жилет, сережка-кільце у вусі, круглі окуляри і пів коло сірого намиста. Швидкі рухи, активна міміка – режисер трохи подається вперед, коли говорить, і часто перекладає ногу на ногу – темперамент вимагає руху і дії.
У березні 2022 року Артем евакуювався до Львова, провів партнерку в евакуацію за кордон, і весь перший тиждень намагався розібратись, що йому тепер робити зі своїм життям: ходив волонтерити, допомагав в шелтері театру Лесі Українки, де колись ставив вистави. Паралельно не зупинявся у власній творчості – писав п’єсу про свій перший день війни.
Серед тривог і турбот другого місяця повномасштабного вторгнення Артем випадково зустрів знайому, господиню "Дикого дому", артпростору в центрі Львова, який теж почав приймати переселенців – і на місці, де був склад речей, вирішив заснувати театр для релокованих митців.
"На Староєврейській нам запропонували зробити якийсь перформанс, який можна показати. А у нас не було ні назви, нічого – тільки намір щось зробити", – згадує режисер.
"Варта"
Це було 20 березня, а 27, в день театру, уже запланували першу виставу.
Евакуйовані творчі люди почали підтягуватись одне за одним через знайомства, репости в інстаграмі, другі й треті руки. Вони прослизали через шторку до колишнього складу, бо спершу театр не мав навіть дверей, і приєднуватись до репетицій, обговорень та створення майбутньої вистави про перший день війни. Загалом спершу зібралось 27 людей, і впродовж усього року склад трупи змінювався – нові митці то прибували, то повертались до своїх звільнених чи їхали до чужих міст.
Єдине місце, де у Львові існувало мистецтво
Перший перфоманс грали щодня по три рази в бомбосховищі "Дикого дому". Щоразу з фурором – бо всі інші театральні установи Львова працювали як шелтери або волонтерські штаби. Підвал став найбільш реальним варіантом – бо коли "Варта" ставила свій перший перфоманс, вперше обстріляли Львів.
"Це було єдине місце, де у Львові могло існувати мистецтво. Нами як митцями рухала думка, що ми маємо дієвий спосіб підтримати людей", – згадує Артем, який скликав перехожих прямо з великої червоної бочки посеред Староєврейської, як у Середньовіччі.
В кінці вистави глядачі могли поділитись своїми історіями першого дня в безпечному просторі. Актори ніколи не знали, що буде на сцені. І підтримували кожен прояв і кожен досвід, з яким приходили до них люди.
"Театр допомагав їм переживати складні емоції, які ми зазвичай задавлюємо. Коли людина зі сходу йде Староєврейською – а там бари, гулянка. І потім вона потрапляє в підвал на нашу виставу, це розбурхує її почуття. Тоді починається: як ви можете сміятися? Я потрапив на вашу виставу, вона мене розчулила. Але зараз я вийду на вулицю і знову буду в шоці", – згадують актори.
Першу виставу Вартові зіграли 32 рази. Кожного разу в бомбосховищі поміщалось 20 чи 30 людей. Коли режисер вперше вийшов подивитись, чи хтось прийшов *(квитків на перфоманс не продавали, вхід був вільним), перед "Диким домом" на Староєврейській стояла величезна купа народу. Якимось чином спрацював і інстаграм, заведений буквально день до того, і сарафанне радіо, і середньовічні методи агітації.
"Я виліз, злякався і заліз назад", – згадує той момент Артем, і додає: "Зрештою глядачів ми запускали пачками, по 20 за раз. А інші чекали. Ми бачили, як люди варились у своїй голові. Багато хто боїться піти до психолога чи психотерапевта. А вистава стала безпечним відкритим місцем, де можна було прорефлексувати".
Як убити путіна в домашніх умовах
Далі з'явилась вистава-колаборація з театром Лесі "Як я познайомився з війною і майже вбив путіна". Так Вартові перестали боротись з ритмом життя Староєврейської і покинули Дикий Дім – отримали пропозицію переїхати у закинуту галерею сценографії театру Лесі Українки.
"Майже вбив путіна" – це вистава-фантазія про те, як персонаж потрапляє в букіністичний магазин. Режисер має ромське коріння, тому вигадав, що його герой отримує в книзі рецепти ромської магії, якими можна вбити президента країни-агресорки. Посеред вистави путіна убивають вилками, ножами та іншими підручними матеріалами, а публіка легально насолоджується можливістю познущатись з людини, яку всі ненавидять.
"Вона війна"
За рік театр випустив 7 вистав. "Перший день війни", "Лютий", "Леся і Андрій зустрічаються у Львові" – для дітей про волонтерів, "Вона війна" – про жіночий досвід пережиття російської агресії.
"Вона війна"
Для театрального фестивалю, який раніше проводили лише в Херсоні, Варта придумала виставу "Херсон незламний", яка розвивалась паралельно з подіями в тоді ще окупованому місті – і грала її аж до визволення, постійно набираючи нових сцен аж до деокупації.
Зараз театр проводить покази фільмів, майстерки, тренінги та перфоманси. Багато людей повернулось до своїх міст, а більшість вистав Варта списала – тому що деякі історії актори вважають уже осмисленими, наприклад "Перший день війни". Зараз в репертуарі лишилось дві вистави. Щоб зіграти їх, кілька актрис інколи доїжджають з інших міст.
"Ми притяглись одне до одного якоюсь незрозумілою силою, яка вже рік є нашим рушієм. Та безпека, що ми відчуваємо, стоячи пліч-о-пліч, дає нам надію та безкрайню силу. Бути цілісним_ою по собі та частиною чогось настільки доброго й щирого – це наша база", – пишуть Вартові в одному з своїх постів.
3020
