До Дня матері три жінки з Києва, Херсонщини та Одещини поділились із редакцією Евакуація.City досвідом материнства під час війни та евакуації з дітьми.
Я знаю, що ми з усім впораємось: Марта виїхала з Києва в Польщу, а згодом на Балі
Марта Пушкарьова – психологиня та ЕФТ-терапевтка з Києва. 2022-й для неї та її чоловіка почався з народження сина. Платон з’явився на світ 5 січня, тож його рік попереду обіцяв бути насиченим багатьма "вперше": уперше тримати голову, уперше сміятися, уперше куштувати світ на перший зуб, уперше гуляти Києвом. Проте до цих приємних і щемких здобутків додалася перша сирена. Перша ночівля в підвалі. Перший виїзд за кордон…
Марта привезла сина до Львова. Платон потребував косметичної операції. Проте львівська клініка зачинилася на невизначений термін, а зволікати не можна: втручання потрібно було провести в конкретному віці. Тож на початку березня сім’я вирушила до Польщі й там планувала лишитись до перемоги. Жінка каже, якби не операція, вони б з України навряд би поїхали. Чоловік Марти не є громадянином України, тож він зміг виїхати разом із дружиною і сином.
За якийсь час у Польщі сім’я відчула, що не зможе реалізуватися і асимілюватися тут. Життя стало на павзу в очікуванні перемоги, це виснажувало. Марта із чоловіком вирішили втілити давню мрію: пожити серед вічного теплого літа. Так із Платоном стався перший довгий переліт, перший океан і перша зимівля на Балі.
Зараз у Платона є балійська няня, а в Марти – час на сесії з клієнтами та курси підвищення кваліфікації. Зі слів жінки, найбільші складнощі на новому місці – сум за домом:
"Кожного дня я відчуваю глибоку тугу за Україною та налаштовую себе брати від здійснення нашої мрії максимум, насолоджуватися та бачити позитив. Материнство під час війни зробило мене більш стресостійкою та більш сентиментальною.
Рівень тривоги стосовно рутинних подій значно зменшився. Наприклад, грип, вітрянка чи якісь інші дитячі проблеми не викликають у мене великого хвилювання на фоні війни. Бо я знаю, що ми з усім впораємось. І є більш глобальні проблеми, з якими, ми, українці, справляємося щодня. Напевно, материнство під час війни навчило мене вірити в себе та в краще.
Сім'я на Балі
Вночі мені сниться, що в кафешці біля нашого балійського дому обслуговування тепер українською мовою. Або інший сон: я заходжу в магазин в Україні, і все таке рідне та знайоме: усі продукти, мова, пейзажі за вікном. Ми плануємо повернутися додому після перемоги. Спілкуємось між собою тільки українською: син має знати рідну мову".
Донька – моя ахіллесова пʼята: Анна евакуювалася з Одещини до Мюнхена
Анна Кашинчар з Одещини. Вона SMM- і культурна менеджерка, співзасновниця онлайн-медіа про українську культуру Postril. Жінка ще з 2014 року волонтерить і підтримує наше військо у війні проти росії. Каже, що найбільше боялась окупації, бо з розповідей друзів-військових ще з 2014-2015 років знає, на що здатні росіяни. Зі своєї домівки жінка виїхала навесні 2022-го винятково заради доньки Соломії. З Одещини вони переїхали спершу до Рівного, а звідти – до Мюнхена.
Анна й Соломія в Мюнхені
"Я не маю навіть закордонного паспорта. Ніколи не хотіла не те що жити, а й подорожувати за межами України. Але донька – моя ахіллесова пʼята. У перший рік її життя вона дуже хворіла, ми майже жили в лікарнях. А потім – усе життя було побудовано так, щоби "поставити її на ноги". Її здоров’я – мій найбільший фокус та найбільший страх", – каже жінка.
У перші тижні великої війни Анна із Соломією багато часу проводили в підвалі через часті повітряні тривоги. На тлі цього в дівчинки загострились її проблеми зі здоров’ям. Якраз у березні-квітні потрібно було чергове планове обстеження, тож мама з донькою виїхали до Німеччини:
"Сказати, що рішення було складним – не сказати нічого. Але коли я дивилась на неї, це здавалось максимально правильним. Соломії я сказала все, як є: на нас напала росія. Фільтрую свої слова, щоб сильно не травмувати, але й не хочу, щоб вона мала рожеві окуляри".
Анна каже, якби не донька, була би вдома, допомагала батькам, волонтерила. Перші місяці після вимушеної міграції минали важко: Соломія боялася голосних звуків, була перезбуджена й майже не їла, а Анна робила всі справи "на автопілоті".
З часом дівчата адаптувалися, знайшли друзів. Зараз Анна відвідує курси, веде проєкти, дистанційно волонтерить. Каже, їй допомагає багатозадачність, бо не може собі відмовити в задоволенні робити те, що любить. Разом із тим вчиться зупинятися і відпочивати, аби уникнути вигорання. Соломія ходить до дитсадка й на заняття від Українського вільного Університету: для сім’ї важливо, щоби дівчинка залишалась у контексті, вчилась читати й писати українською.
Їхали в першу чергу заради доньок: Альона евакуювалася з окупованої Херсонщини
Альона (ми змінили ім’я на прохання героїні, – ред.) з родиною прожила в окупованій Херсонщині понад місяць. В неї батьки літнього віку, 5 старших братів і на всіх "футбольна команда" дітей різного віку. Про евакуацію на підконтрольні Україні території чи виїзд за кордон після 24 лютого не було й мови: чекали, що скоро тут будуть ЗСУ.
Настав квітень: новини про звільнення Бучі, кадри з вулиць міста, історії про зґвалтування… Родина Альони зібралася обговорити, що робити далі:
"Наша "комуна" спакувала речі буквально за один день, і ми поїхали до Львова. Дорога була довжиною у вічність і психологічно важкою. Діти не видали жодного звуку з моменту, як в автобус для перевірки зайшли росіяни, і ще кілька днів після приїзду до Львова".
Зараз Альона працює в салоні краси. Її донька, син і 9 племінників до березня 2023-го навчалися онлайн, а після весняних канікул почали відвідувати місцеві навчальні заклади. Жінка розповідає, що діти хоч і звикли до Львова, але за домом сумувати не припиняють:
"Я рада, що мені до роботи їхати 40 хвилин. За цей час можу виплакатись, щоб не вдома біля дітей. Бо все це дуже важко. Шкода малих, які на стіни лізуть, бо хочуть додому. Донька закрилась у собі, син дуже схуд. Відновили очне навчання, щоб якось їх перемикати, щоб не сиділи увесь час вдома. Буває, дивишся на них, і, з одного боку, теж хочеш вовком вити. А з іншого – розумієш, що просто не змогла би жити далі, якби з ними щось сталося".
Альона ділиться, що коли є можливість поспілкуватися з батьками, німіє від жаху. То одного знайомого "на яму" забрали, то іншого; то комунікації вимкнули; то "кошмарять" тих, чиї чоловіки в ЗСУ. У рідному селі ніхто не знає, що чоловік і брати Альони пішли до війська. Думають, що вони у Львові. Жінка заборонила дітям публікувати будь-що в соцмережах.
3020
