Журналістка Евакуація.City зустрілась з Дарією Арчибісовою після її повернення з евакуації додому і поспілкувалась про рішення виїхати, ставлення до переселенців у Єгипті та зміни в Україні після року великої війни.
"Будемо у тебе війну зустрічати"
Дарія Арчибісова родом із Миколаєва. Жінці двадцять дев’ять років, разом з чоловіком виховує сина Матвія.
Війна застала жінку не в Миколаєві, а за п’ятдесят кілометрів від міста на її малій Батьківщині у домівці мами. Туди вони з сином приїхали 19 лютого, за кілька днів до великої війни. Мама говорила: "Куди ти їдеш? Розпочнеться війна, що ми будем робити?", згадує Дарія.
Дарія, Ігор і маленький Матвій
Тоді пожартувала: "Будемо в тебе війну зустрічати".
"24 лютого о 6:30 ранку мама залітає до кімнати і кричить "Все, почалась війна!", а ми спимо ще. Мама була якраз на городі, коли почула перші вибухи повномасштабного вторгнення", – розповідає Дарія.
"Даша, я там вибила хліб": рішення про евакуацію
Жінка збирала й розбирала тривожну валізку щодня. Поклала туди памперси, іграшки і трохи харчування для малюка.
Згодом до родини приїхав чоловік і привіз продуктів. У селі розібрали все за лічені дні, перестали привозити хліб:
"Пам’ятаю, коли десь на сьомий день війни завезли хліб, його було дуже мало і ми не встигли придбати. Мама прийшла додому і плакала. Потім їхали волонтери і роздавала пенсіонерам хліб, вона заходить з цим хлібом і просто ридає і каже: "Даша, я там вибила хліб".
Пізніше почали літати винищувачі. Дарія разом з сином та мамою сиділи в коридорі, вона пригортала малечу і розуміла, що, якщо впаде бомба, нічим не зможе допомогти, ніякі стіни не витримають, від скла – так, врятує, але не від стін. Каже, не було сховища, тому вирішила, що буде виїжджати.
"Не було в нашому селі ніякої евакуації, ми не чули повітряних тривог, навпроти було бомбосховище, але наскільки воно підготовлене – велике питання. Всі сиділи по хатах. Мені було страшно, що в підвалі холодно, а я розуміла, син маленький, його дуже важко буде потім лікувати. Я цього дуже боялась, тому не змогла там залишатись", – каже Дарія.
Родина хотіла виїжджати 8 березня, але їх категорично не пускали. Напередодні, як згадує Дарія, Одесу бомбардували, пункти перетину з Молдовою закрили і її мама боялась, що на десь на шляху їх атакують.
"Ми мамі дали один день на переосмислення ситуації і їхали 9 березня. Вона вирішила залишатися, а мене з сином вивозив чоловік", – розповідає жінка.
"Жодної фотографії під час евакуації в дорозі не зробила. Не хотіла, щоб були спогади з цієї дороги"
Виїхати вдалося 9 березня. Дарія боялася за сина – його лякали звуки винищувачів, тож поведінка дитини змінилася, хлопчик став більш тривожним.
"Виїжджали ми через Одесу. Було це довго, було багато блокпостів, де перевіряли документи та речі, доводилося стояти у заторах. Ми приїхали до пункту Паланка, де люди просто йшли через піший перехід, тобто ми кілометр їхали, а вони йшли. Пам’ятаю було дуже холодно, тому що я ще в чоловіка шапку забрала перед проходженням кордону. Ми чекали близько години, волонтери роздавали гаряче харчування, але ми нічого не брали. По двадцять осіб організовано переходили кордон", – розповідає жінка.
Всі їхали з валізами, а Дарія – з коляскою, оскільки син був ще маленьким, у рюкзаку були памперси, трохи харчування на добу, змінний одяг для сина. Більше нічого.
"Я в останній момент хотіла розвертатися, навіть казала чоловікові, що я не вийду і не поїду… Згодом ми перейшли кордон у Молдові і нам кажуть: "Сідайте на маршрутку, вас довезуть до табору біженців".
По щоці Дарії тече сльоза, голос дрижить і вона тихо промовляє: "Боже, я не біженка… я мама, я жінка, я українка, але не біженка".
Волонтери у Молдові допомогли жінці піклуватися про сина: за потреби тримали на руках, колисали, розважали. Їй допомогло, що син був на грудному вигодовуванні, оскільки того харчування, що брали з собою навряд чи б вистачило. Сама Дарія всю добу до пункту призначення не мала можливості поїсти та сходити до туалету.
"Моральний стан складний був. І важко добиратися, хоча допомога від волонтерів була колосальною. А твоє завдання просто вижити в цьому транспорті. Остання моя фотографія в телефоні у той час – це наше селфі втрьох в машині: я, син та чоловік. Жодної фотографії під час евакуації в дорозі не зробила. Не хотіла, щоб були спогади з цієї дороги", – говорить Дарія.
Спільне селфі Арчибісових
Наступну фотографію Дарія зробила в аеропорту через дві доби, коли вони з сином чекали на рейс до Єгипту, де живуть родичі Арчибісових. Cвітлину відправила сім’ї.
"В Європу ми не могли виїхати, оскільки розуміли, що з маленькою дитиною мені буде дуже важко, особливо в чужих кутах. В Європі були дуже далекі знайомі і нікого з них не хотіли обтяжувати. В Єгипті живе моя рідна сестра, яка з перших днів повномасштабного вторгнення запрошувала до себе і наполягала, аби ми якнайскоріше виїжджали з-під обстрілів".
В аеропорті, за кілька годин до реєстрації, жінка відчула, що почала заспокоюватись і змогла трохи видихнути, нормально поїсти. Важкувато було одній з дитиною, але впорались, каже Дарія.
"Син задрімав перед самою посадкою, рейс був нічним. Вранці нас зустрів чоловік сестри та його родичі. Я тоді видихнула, бо це вже була безпека, але ще пів року ходила й страждала. Думаю, куди я поїхала? Я обіцяла поїхати на два місяці", – говорить Дарія.
"Намагалися відволікти, показували красу Єгипту, але я соромилася і відчувала провину"
Дарію з Матвієм зустрічали в Каїрі, їх рідні живуть в Александрії в Єгипті, це три години до їх кінцевого пункту.
"О шостій годині ранку 9 березня ми виїхали, а 11 березня о восьмій годині ми приїхали вже до іншого дому. Облаштувались дуже добре, тому що в Єгипті великі квартири. Для нас вже все приготували, поки ми були в дорозі. У нас була окрема кімната. Подруги сестри допомогли, оскільки, як я казала, з собою нічого не було: ні їжі, ні одягу. Дівчата принесли гори іграшок та одягу, вони знали, що ми їдемо та чому. Вони – росіянки, які давно живуть в Єгипті, а з своєї землі колись втекли саме від того режиму, повертатись назад не планують", – розповіла жінка.
Єгипет по суті не приймав біженців, вони вибрали сторону нейтралітету, стверджує Дарія. Коли жінка заїжджала, то купувала візу собі та сину за двадцять п’ять доларів. Ця віза дозволяла бути у країні протягом місяця, наступний – був безкоштовним. Коли зрозуміла, що не повернеться додому швидко, то оформила статус резидентки на рік.
Матвій в аеропорті
Після приїзду до Єгипту Дарія ще довго лякалася різних гучних звуків, зокрема гулу літаків. В Єгипті її намагались відволікати, водили в гарні місця, але вона соромилась і вважала за потрібне не виставляти те, що вона має можливість відволікатися.
Щось гарне і спокійне змогла публікувати лише після трьох місяців в Єгипті, але зіштовхнулась з осудом від знайомих, які казали: "от ми живемо під обстрілами, а хтось насолоджується морем, відпочинком і забули, що таке війна". По суті, жінка втратила знайомих і щоразу думає чи варто показувати щось радісне, бо думками все одно була з українцями, каже Дарія.
"Мені було погано там, я хотіла додому, до сім’ї"
Про повернення жінка думала майже кожного місяця. Складала весь час валізку. Моніторила новини та соцмережі знайомих, хвилювалась, коли були прильоти.
"Чоловік мені нічого не казав. Пам’ятаю, що лише один раз влітку ввечері він розмовляв зі мною на вулиці, я почула гучні вибухи. Питаю: "Що почалось? ". Чоловік: Та трошки, ну все я пішов додому", – говорить жінка.
Взимку Дарія не ризикувала повертатися з дитиною, бо були перебої зі світлом через обстріли з боку військових рф, також незрозуміло, чи буде опалення. За словами жінки, чекали 24 лютого і переживали, що знову буде черговий масований обстріл, проте ситуація була більш-менш стабільною. До 3 березня цього року Дарія вже купила квитки додому і почала збиратися.
Додому Дарії повертатися було легше: син подорослішав, жінка купила собі валізу, у яку змогла вмістити всі речі. Чоловік сестри не хотів відпускати, бо безпеки в країні ще немає, каже Дарія. Тож в будь-який момент вони чекають родину назад.
"Коли ми приїхали після кордону до Одеси, впали в око вивіски російською мовою, хоча їх не помічала раніше. Наче й нічого не змінилось, але змінилась ти", – каже Дарія Арчибісова.
Через тиждень після приїзду мама Дарії почала допомагати доглядати сина, адже самій Дарії потрібно було працювати. Здивували жінку ціни, які за її спостереженнями стали в два-три рази більші відтоді, коли вона їхала з Миколаєва. Переживала, що у малюка буде алергія на миколаївську воду, але все добре.
За рік евакуації Дарія звикла, що вона постійно з сином без чоловіка. Побут тільки з сином інший.
Дарія з Матвієм повернулися з евакуації
"Якось вийшли на майданчик, коли була повітряна тривога, не могли всидіти вдома і ще одна мама, яка прийшла з сином спитала: "Ви теж такі безстрашні, як і ми?!". Люди розслабились. Але коли приходить сповіщення про тривогу на телефон, завжди починаєш перевіряти, що пишуть, чого варто боятися чи тривога по всій країні", – говорить миколаївчанка.
Після обстрілів 27 квітня 2023 року, коли під найбільшим ударом росіян опинилися Миколаїв та Херсон, знову думали про виїзд. Хоча, мабуть, так сталося через тиск родичів, розмірковує Дарія. Коли пройшов час, усі трохи заспокоїлися.
"Я, якраз засинала, коли перший вибух був, думала, що то грім. Пам’ятаю, спустила ноги на підлогу і дім, після другого вибуху, почало трясти. Чоловік каже, що то не грім. Схопила сина і в коридор. Думаю, що ми будем в цьому коридорі робити, якщо прилетить у нас. Ще два рази воно так сильно тряслось. Мама же була в істериці. Вночі пішла мити голову, думала, що наступного дня ми вже поїдемо", – згадала Дарія Арчибісова.
Дарія не поїхала, не хоче залишати знову сім’ю, хоча має можливість виїхати до родичів у будь-яку хвилину.
3020
