Зараз за кордоном перебуває понад 8 мільйонів українців. Серед тих, хто виїхав, є й журналістки і громадські діячки. Вони активно розповідають про війну в Україні в іноземних ЗМІ, нагадуючи про злочини Росії та розвінчуючи російські фейки. 

Ніна Міщенко, Вікторія Вдовиченко, Дарка Горова та Марія Романенко розповіли журналістці Евакуація.City, як вони пишуть про війну в Україні у закордонних ЗМІ.

Ніна Міщенко

  • журналістка, комунікаційниця;

Де ви перебуваєте?

В Дубліні в Ірландії з сином Андрієм (13 років).

Ніна Міщенко Ніна Міщенко Автор: Архів Ніни

Чому обрали цю країну?

Я була до війни в Ірландії 3-4 рази, бо тут живе моя рідна сестра, тому вибір країни був простим. Другою причиною була англійська мова, якою я говорю. Після 24 лютого 2022 року ірландці другі після поляків закликали українців приїхати і скасували візи, які були раніше. 

Що вам подобається у новій країні?

Дуже щирі та приємні люди, хороші школи і красива країна. Високий рівень життя і соціальної підтримки не лише для українців, а для всіх мешканців Ірландії. Ти знаєш, якщо щось станеться — ти не залишишся сам.

А що є найскладнішим для вас у житті в новій країні? 

В Ірландії житлова криза і дуже складно знайти житло і висока вартість оренди (в середньому 1500-2000 євро в місяць). Поки що українцям допомагають з місцем проживання, але як довго це буде продовжуватися поки що не зрозуміло.  

Що вам допомагає, коли сумуєте за Україною?

Допомагає спілкування з родиною та друзями, яких розкидало зараз по всьому світі. 

Що місцеві у цій країні знають про Україну?

Ірландці знають, що в нас дуже схожа історія. Вони пережили англіфікацію, власний голодомор, десятки мільйонів людей поїхали з країни. Тому ірландці відкрили свої серця для України. 

Як місцеві ставляться до українців?

В цілому ставлення ірландців дуже добре, хоча відчувається, що вже є звичка, що українці тут живуть і це стає нормою. Але все одно часто намагаються допомогти, якщо потрібно. Хоча це більше каже взагалі про ірландців, вони перші в Європі за гуманітарною допомогою (відсоток відносно до населення). 

За останнім дослідженням Євробарометру, 79% ірландців підтримують європейські прагнення України та закупівлю військової техніки для України. Це, до речі, велика перемога, бо країна нейтральна і не є членом НАТО.

94% громадян Ірландії виступають за  надання гуманітарної допомоги людям, які постраждали від війни, і 92% виступають за прийом в ЄС людей, які тікають від війни. Що цікаво, 91% ірландців схвалюють фінансову підтримку України, 89% підтримують економічні санкції проти російського уряду, компаній і фізичних осіб. Знизити залежність ЄС від енергетики хочуть 91% ірландців.

Ці показники більші за ЄС в цілому. 

У які медіа ви пишете за кордоном та на які теми?

З початку війни я почала давати коментарі місцевим медіа, і в Irish Independent до мене постійно зверталася одна журналістка, бо в газеті з'явилася рубрика Ukrainian Dairy. Вона оформлювала мої розповіді як пряму мову в колонку. А з грудня редакція запропонувала мені стати контриб’ютором і я пишу кожні 3 тижні колонку. 

Що вас мотивує писати про Україну в закордонних медіа? 

Робота кожного переселенця – розповідати про Україну і українців, коли ти за кордоном. Це ще одна можливість подякувати людям за те, що вони роблять для нас.

Я розказую про почуття, які маю, про те, як ірландці приймають наші родину, як син вчиться в школі. Порівнюю Україну і Ірландію, пояснюю деякі культурні особливості. Розповідаю про те, що зараз відбувається вдома, бо медіа вже не так часто пишуть про Україну. Для мене це ще один шанс нагадати про нас. 

Тексти Ніни Міщенко про Україну:


Вікторія Вдовиченко

  • доцентка кафедри міжнародного права, європейської та євроатлантичної інтеграції, викладачка Університету Болоньї;

Де ви перебуваєте?

В Брюсселі, Бельгія.

Вікторія ВдовиченкоВікторія ВдовиченкоАвтор: Архів Вікторії

Чому обрали цю країну?

Я отримала контракт на дослідницький проєкт, тому переїхала сюди. В Брюсселі зацікавились моєю роботою, яку я робила в Україні і запропонували позицію дослідниці.

Що вам подобається у житті в новій країні?

Я зараз живу в Брюсселі. Це місто, де знаходяться всі головні євроінституції. Крім того, сам Брюссель дуже мультикультурний і тут зараз дуже багато українців. 

У Брюсселі відчувається велика цікавість до України серед тих, з ким мені доводилося зустрічатися.

А що є найскладнішим для вас у житті в новій країні? 

Багатьом людям дуже важко зрозуміти наш біль. Нещодавно була річниця атаки на Вінницю. Люди не поспішали висловлювати своє співчуття. Дехто не хоче спілкуватися, бо думають, що зі мною можна говорити лише про війну. 

Якщо ти один, то дуже складно вибудовувати підтримку. Все доводиться робити з самого початку. Крім того, в деяких частинах країни можна нарватися на расизм стосовно українців. Моєму батькові порвали куртку біженці арабського та африканського походження.

Вони дуже негативно ставляться до українців, які отримують соціальні виплати: "Ти ж білий, яке ти маєш право на допомогу держави?". Якщо чесно, не була до цього готова. 

Що місцеві у цій країні знають про Україну?

Це дуже залежить від того, в якій частині Бельгії ви знаходитеся. Наприклад, в Брюсселі знають багато, а от у фламандській частині не знають майже нічого. Місцеві можуть привести вас на багатолюдну шумну площу, де сирени, поліція. Вони не розуміють наш біль і що це може травмувати, особливо людей, які вибрались з-під завалів.

У перші дні в мене йшла обертом голова, мені було дуже важко. А місцеві таким чином хотіли показати свою гостинність.

Як місцеві жителі ставляться до українців?

Дуже по-різному. Є дуже чудові приклади допомоги, підтримки та розуміння того, що люди складно переживають війну. Все залежить, в яку спільноту ти потрапляєш, з ким живеш і хто твої сусіди. 

Попри те, що бельгійці є індивідуалістами й достукатися до їхніх сердець і до їхніх домівок дуже складне завдання, через війну місцеві стали більш відкритими, вони відкрили свої серця тим, хто шукає захисту. 

У які медіа ви пишете за кордоном та на які теми?

Я пишу для українських медіа. Наприклад, “Європейська правда”, “Главком”. Також я давала інтерв’ю фламандським медіа. Я їм пояснювала фейкові вибори в Херсоні. Також пишу для італійських видань, наприклад, Formiche, яке активно цікавляться війною в Україні, а також роблю спільні блоги та публікації в італомовних ЗМІ і також виступаю на італійських телеканалах.

Тексти Вікторії Вдовиченко: 

 

Дарка Горова

  • журналістка, фотографка, співзасновниця медіа для українців у Німеччині "Амаль Берлін", також працює в німецькому тижневику FOCUS;

Де ви зараз перебуваєте?

В Берліні. 

Дарка ГороваДарка ГороваАвтор: Архів Дарки

Чому обрали цю країну?

Я вже раніше жила в Німеччині, добре знаю німецьку мову. Маю тут друзів, які запросили приїхати, коли почалося повномасштабне вторгнення. Мені подобається німецький менталітет, все раціонально і практично.

Що вам подобається у житті в новій країні?

Мені подобається, як прості німці, не політики, зреагували на війну в Україні – прийняли і оточили турботою мільйон українців. Схоже, вони самі від себе такого не очікували.

Німецький менталітет дуже відрізняється від українського. Тут люблять приватність, не лізуть в чужі справи, не дають непроханих порад. Однак коли почалась війна, німці відкрили свої домівки для незнайомих українців.

Що є найскладнішим для вас у житті в новій країні? 

І я, і мій син зазвичай комфортно переїжджаємо в інші країни та подорожуємо. До війни ми багато років жили за кордоном – у Словенії та Індонезії. Але цього разу все інакше.

Я переїхала в Німеччину в стресі, сама з дитиною. Крім всеможливих переживань, довелося все починати з нуля. Потрібно було адаптувати дитину, також я одразу почала працювати. Ще багато часу забрало оформлення документів та пошук житла. В Берліні дуже складно знайти квартиру в оренду, а потім її ще треба повністю умеблювати. 

Багато українців скаржаться на бюрократію в Німеччині, однак коли я порівнюю її з українською – багато інституцій тут чудово, впорядковано працюють. Можна, наприклад, додзвонитися, на дзвінки відповідають, інформація на сайтах відповідає дійсності тощо. Просто через великий наплив українців уже другий рік поспіль всюди великі черги.

Що вам допомагає, коли сумуєте за Україною?

Мені немає коли сумувати, якщо чесно.

Що місцеві в Німеччині знають про Україну?

До повномасштабного вторгнення про Україну тут знали дуже мало. В цьому "винні" обидві сторони – німці не дуже цікавилися, що там за Україна, але й українці не поспішали розповідати про себе світові. 

Українці, які приїхали у ФРН шукати захисту від війни, дуже різні. Є такі, хто взагалі ніколи не виїжджав з України, у них навіть немає закордонного паспорта. А хтось  регулярно бував за кордоном і розуміє, як все влаштовано. Інші врятувалися від війни росії в Україні, але продовжують ніжно любити росію, вважати, що "це все Америка винна" і таке інше.

Звісно, світогляди всіх цих українців суттєво різняться. Вони по-різному презентують Україну в Німеччині, інакше сприймають своє перебування у ФРН. У своїй бульбашці я бачу, що німці починають відкривати Україну з хорошого боку. Але це не всюди так.

Як місцеві ставляться до українців?

Багато німців дуже підтримують нас – я і в приватному житті бачу, і пишу про це постійно. Однак деякі вважають, що Німеччина занадто щедра до українців, що українці нахлібники. І насправді кажуть, що "ми давно повинні здатися росії, бо це все один народ". 

У які медіа ви пишете за кордоном та на які теми?

Я багато пишу для німецьких ЗМІ. Працюю в тижневику FOCUS, дописую у популярну берлінську газету Tagesspiegel та інші медіа. Звісно, на українські теми. Часто є запит від німецьких ЗМІ їздити у відрядження в Україну, і я знаю, що саме український погляд в місцевих медіа зараз дуже важливий. Але не можу залишити надовго сина.  

Також активно пишу для видання українців у Німеччині "Амаль Берлін". Мені подобається відкривати самим українцям своїх же людей. Якось я робила інтерв'ю з українською дизайнеркою Євою Герцог. Вона живе в Берліні вже багато років і постійно бере участь у Berlin Fashion Week. В Україні про неї не знають.

Чи, наприклад, багато у нас чули про онуку Ярослава Мудрого Едігну, яка жила і померла в Баварії. І римо-, і греко-католицькі церкви називають її блаженною. Це якраз найбільше мене мотивує: з одного боку розповідати німцям про Україну, а з іншого – відкривати її нам самим. 

Тексти Дарки Горової:

 

Марія Романенко

  • 31 рік, журналістка та активістка, лауреатка премії премʼєр-міністра Великої Британії Points of Light;


Де ви перебуваєте?

Я зараз у Великій Британії, в Манчестері. 

Марія РоманенкоМарія РоманенкоАвтор: Архів Марії

Чому обрали цю країну?

Мій хлопець з Великої Британії. Коли почалась війна, ми були в Київській області і вирішили виїжджати з України.

Спочатку поїхали до Львова. Після того, як перейшли кордон, на кілька днів зупинились у Варшаві, щоб я змогла отримати дозвіл на в’їзд до Британії, бо візи в мене не було. Я подала на неї ще в лютому, але британське консульство загубило мої документи. 

Його видають дуже рідко й у виняткових випадках. В мене був якраз такий випадок, тож за кілька днів я змогла поїхати до Великої Британії.

Що вам подобається у житті в новій країні?

Насправді Британія для мене не нова країна. Я тут навчалась, в мене тут було багато друзів. Ще до війни раз чи двічі на рік я приїздила з ними побачитися. Я дуже добре знаю мову на рівні native speaker.

Мені дуже подобається, як британці ставляться до українців. Тут немає антиукраїнських настроїв. Тут немає відкритої ненависті до українців. Я знаю випадки, коли українці з Німеччини переїхали сюди, бо їх там ненавиділи. 

Як і всюди, у Британії є росіяни. Вони живуть здебільшого в Лондоні. Але тут вони переважно або тихо мовчать або виходять на мітинги проти російської влади. 

Що місцеві у цій країні знають про Україну?

До війни тут про Україну знали небагато. Зараз знають більше, але є певна втома, тут багато людей вже не читають новин. Але вони продовжують підтримувати нас, хоча вже менше пишуть в соціальних мережах про війну. Однак важливо, що підтримка все одно є.

У які медіа ви пишете за кордоном та на які теми?

У Британії я перейшла до активістської діяльності. Журналістика дуже рятувала мене на початку великої війни. Я багато писала, давала інтерв’ю. Це допомогло мені не зірватися. 

Наприклад, під час евакуації з України я писала текст про наш досвід перетину кордону. Загалом свою історію, як ми виїжджали з України, я розповіла в кількох медіа. Зокрема, про це писали Readers Digest, Evening Standard, Business Insider, Manchester Evening News.

Потім мене попросили зробити відео-сюжет ITV. Це найбільший комерційний канал в Британії. Я сама писала сценарій, і потім це все розповідала на камеру. 

У британських ЗМІ багато говорю і пишу про Україну, про українців у Британії. Зокрема, я писала про те, як українці святкують Великдень, про харківський притулок для тварин, як українці святкують Різдво в Україні й в Британії. Для BBC Radio Manchester готувала історії про українців в Манчестері. Це було дуже цікаво.

Я знаю мову, маю підтримку, тому намагаюсь це використовувати, щоб допомагати іншим. Ми з моїм хлопцем зараз дуже багато допомагаємо українцям в ролі перекладачів в лікарні, в соціальних службах тощо. Також допомагаю українцям перекладати документи.

Для українців в Манчестері організовую пішохідні екскурсії. Людям це дуже цікаво. І мене це надихає працювати більше для громади. 

За свою діяльність я стала лауреаткою премії премʼєр-міністра Великої Британії Points of Light. Коли отримала листа, що мене нагородили, я не могла його дочитати через емоції. Тому цього листа мені читав мій хлопець.

Тексти Марії Романенко:


 

"В ЄС не звикли до таких біженців": якими іноземці бачать українських переселенців
ENGin. Як іноземні волонтери допомагають українцям вивчати англійську