Редакція Евакуація.City поспілкувалася із письменником про життя після початку великої війни, поїздки у інші країни та реакцію іноземців на події в Україні.
Після 24 лютого довелося відкласти роботу над книгою
Письменник і видавець Роман Малиновський – один із тих авторів, які від початку повномасштабного вторгнення активно говорять з іноземною аудиторією.
У 2013 році він заснував видавництво перекладної художньої літератури "Вавилонська бібліотека". За десятиліття там вийшли друком книги знаних авторів, зокрема: Курта Воннеґута, Вільяма Ґолдінґа, Марка Твена, Хуліо Кортасара.
У 2021 році Роман Малиновський дебютував як письменник зі збіркою оповідань "Солодке життя" – тринадцятьма історіями про різних людей та події. Кожна – об'єднана спільним настроєм.
Роман Малиновський
Після успіху видання, письменник поїхав на Шри-Ланку, де працював над своєю другою книгою. Невдовзі після його повернення на Батьківщину, світ сколихнула жахлива новина – 24 лютого росія почала повномасштабне вторгнення в Україну.
Роботу над новим текстом Роману довелося відкласти. Зараз він пише нову історію. У ній розповість про біль, тривоги і про те, з чим кожного дня доводиться жити людям його країни.
Як і більшість українців, Роман Малиновський каже, що адаптувався до нової реальності. Як і до повномасштабної війни, він живе між Івано-Франківськом і Києвом, працює над проєктами у власному видавництві. А ще – їздить Україною та Європою із презентаціями збірки оповідань "Солодке життя" – своєї дебютної книжки, де розповідає про події вдома для світу.
На початку вересня світ побачив переклад збірки польською мовою.
"Я не думав про переклади, коли писав її, але радію, що вони зʼявляються. Так чи інакше переклад виводить книжку за межі, що на неї накладає мова, якою її написано. Тепер "Солодке життя" має в арсеналі ще й польську. Для мене це надзвичайно важливо", – сказав автор.
Далі пряма мова Романа Малиновського…
Відголоски війни є у першій книзі
За час повномасштабного вторгнення у моєму житті змінилося, напевно, не дуже й багато. Я не втратив ніяких своїх пристрастей, вони залишилося зі мною. Знаєте, багато людей казали, що в перші місяці війни не могли читати. Мені насправді дуже шкода, бо книжки давали мені спокій. Коли я відчував, що зсередини закипаю, і не знаходив собі місця, кілька сторінок якоїсь художньої літератури дуже мене "заземляли".
Я забував про зовнішній світ, і буквально опинявся у книзі, там де відбувалися головні події історії. Обирав "Тома Сойера", "Кульбове вино" – щось таке меланхолійно ніжне і життєствердне, і воно допомогло мені перейти через оці найстрашніші дні.
Тоді я писав усім своїм друзям, партнерам, колегам за кордон, агенціям, з якими ми співпрацюємо, з проханням: "говоріть про нас". І на це прохання відгукнулося багато людей.
Збірка "Солодке життя"
Ми відновили роботу і зараз видавництво працює у звичному ритмі. Ми готуємо нові книжки, пристосувалися. Напевно, як і всі, хто залишився в Україні. Я працюю над власними текстами. Звичайно, що дуже змінилася внутрішня оптика, і багато з тих ідей, які видавалися цікавими і доречними до початку повномасштабної війни, зараз такими уже не видаються. Зате приходять якісь інші ідеї, і тексти виходять трошки іншими, ніж були до того.
Війна, насправді, триває з 2014 року, то вона так чи інакше присутня у тому, що я пишу.
У моїй першій збірці оповідань – книжці "Солодке життя" – вона теж є. Відголоски загрози, у якій ми тоді жили, так чи інакше резонують відразу в кількох оповіданнях. Тому зараз мені цікаво оглядатися на тексти, написані за набагато спокійніших часів. Бачити, що передчуття великої війни уже подекуди десь виникало.
"У фокусі Україна": як говорити з іноземцями про війну
Восени 2022 року разом із видавництвом Meridian Czernowitz у рамках проекту "У фокусі Україна" я поїхав у перший тур містами Німеччини. Наприкінці 2022 року разом із письменниками Андрієм Любкою, Софією Андрухович – у наступний.
Дорога дарувала багато несподіванок на дуже дрібних рівнях. Мене здивував шум літака, коли ми перетнули кордон. Я вперше почув цей звук з автомобіля і зрозумів, що цей літак не військовий. На той час, то був мій перший не військовий літак, який я почув за дуже тривалий час.
Початок жовтня, теплі дні в Берліні. І це було таке здивування після півночі – бачити залюднені вулиці, які шумлять, така радість довкола.
Під час першого туру ми відвідали чотири німецьких міста:
- Берлін;
- Лейпциг;
- Дюссельдорф;
- та Мюнхен.
Українські письменники у турі містами Німеччини
Крім того, поїхали до Австрії, у Відень. Там є прекрасна локація на площі перед кафе "Грант", яким керує українець Роман Жорін. Часто ця локація стає майданчиком для виступів наших співвітчизників. Того вечора на читання зібралося багато українців, які зараз живуть в Австрії.
Друга подорож відбулася в грудні минулого року. Ми відвідали п'ять німецьких міст:
- Кельн;
- Гамбург;
- Берлін;
- Потсдам;
- та Дрезден.
Обидва цих тури підтримувало МЗС України та посольство Німеччини в Україні. Мета була подвійною: ми говорили із німцями, розповідаючи про ситуацію в Україні. Крім того, зустрічалися із українцями, які ось вже кілька місяців проживали в Німеччині.
На кожному із виступів ми розділяли ці теми і увагу між аудиторією.
З німцями ми говорили про те, що ми сьогодні маємо в Україні, які причини цієї війни, чому росіяни до нас прийшли. І великим здивуванням для мене було те, що для багатьох – це новина. Ми розповідали відкривали про російські впливи в Україні, про русифікацію, про політичну і інформаційну окупацію України, яка тривала багато років.
Для іноземців це був "лікбез" про те, чим є Україна. Вона раптом виявилася для них чимось абсолютно іншим, не країною в зоні російського впливу, а країною із власним баченням власного майбутнього.
Ми мали модераторку – це Євгенія Лопата із літературної корпорації Meridian Czernowitz. Вона відразу перекладала наші слова, тому що досконало говорить німецькою. Крім спілкування з аудиторією, ми читали власні твори. Ми зачитували фрагменти українською, поки за спиною проєктувався текст німецькою для глядачів і слухачів. Після цього кожен міг поставити запитання чи висловитися.
Поїхали, щоб говорити про Україну
Набагато важливіше було говорити про Україну, про те, чого ми потребуємо і за що ми воюємо сьогодні. Було зрозуміло, що ми їдемо саме для цього. Ми їдемо не розказувати про себе, а говорити про Україну. Ось для чого нам надали цей мікрофон, цей голос, цю платформу.
І ми говорили. Книжки, тексти і література були лише посередником щодо наших розповідей. Бо прийде час, коли ми будемо продавати себе і наші книжки туди. Але зараз набагато важливіше "продати" першочергову ідею про те, що Україна повинна бути. І тоді будуть українські книжки, українські письменники, українські історії, українські наративи.
Нас слухали, бо приходили до письменників. І розмови про свої книжки ми так чи інакше трансформували у розмови про ідентичність, про українську культуру, про українську самобутність і про боротьбу за все це.
Я вважаю, що все вирішує горизонтальна комунікація. Власне, не тільки митцям треба говорити про Україну – усім треба говорити. Я певен, ця світова підтримка України, підтримка нашої боротьби, вона постала за рахунок горизонтальної комунікації. .
Афіша туру українських письменників у Німеччині
Досі це неймовірно важливо – говорити на Захід. І дуже важливі поїздки і подорожі.
Не треба забувати, що російські наративи постійно присутні. На відміну від українців, всі росіяни можуть виїжджати в будь-які країни і розказувати там свої історії. Українські чоловіки не можуть виїжджати за кордон, тож наші можливості обмежені.
"Культурні дозволи" на виїзд за кордон теж складно оформити. А нам потрібно використовувати кожен шанс сказати про Україну. Треба постійно пам'ятати, що росіяни розповідають за кордоном те, що вигідно для них.
Росіяни використовують можливість говорити на Заході, кажуть, що саме вони мають рацію. Боротьба за увагу західних суспільств не припиняється ані на день.
Уважно слухали, як люди, що чують нове
Напередодні нашої поїздки, українські письменники Катерина Калитко і Тарас Прохасько мали кілька конфліктних ситуацій за участі росіян впродовж мандрівки.
"Фанати" російського приходили і розказували, що їхня культура і цивілізація не може робите те, що про неї розповідають.
У наших поїздках не було таких ексцесів, всі дуже уважно слухали. Після публічних виступів надходила година приватних розмов, де всі підводились зі своїх стільців, а ми сходили з авансцени. Багато людей підходили і казали, що вони здивовані. Для них український контекст став новиною. Так люди вирішили, що вони будуть нас підтримувати.
Німці нас питали, чи ми бачимо можливість дружнього співжиття та примирення. Це був жовтень, ще до масових атак на критичну інфраструктуру, і тоді ще багато дискутували про примирення, якого ми тоді не бачили абсолютно.
Українські письменники за кордоном
Тоді ще досить часто українцям пропонували виступати на спільних майданчиках із росіянами. Зараз цього вже набагато менше, хоч воно ще теж трапляється. Але, здається, усі починають розуміти екзистенційність цього конфлікту. Що якщо примирення і можливе, то через дуже багато поколінь, коли вже усі ми станемо надбанням історії.
Інколи було відчуття, що нас не розуміють. І це логічно, бо люди живуть в трохи в іншій системі координат і цінностей. Для мене природно, що представники західних країн можуть не розуміти того, що відбувалося в Україні з нашими пост-радянськими схемами, з русифікацією, з російським інформаційним простором, з тим, як нам доводилося маневрувати поміж цього всього. У таких випадках потрібно шукати інші слова. Нам треба шукати моделі, зрозумілі західному споживачеві.
Під час зустрічей німці були уважні і зосереджені. Знаєте, коли людина на одній хвилі з вами, то ви говорите, а вона лише ствердно похитує головою. З німцями так було не завжди. Вони уважно слухали, як люди, які чують і сприймають як щось нове.
Коли українці не сідають за спільний стіл із росіянами на західних майданчиках, західна аудиторія цього не розуміє. Я розумію їхнє нерозуміння. Вони шукають цих "хороших" росіян. Вони не вірять, що вся нація може бути дегенератами і шовіністами. Але ми мусимо не переставати говорити про це.
Як ефективно говорити зі світом
Перед туром у мене не було цілей. Був лише твердий намір говорити про Україну. Та, зрештою, ми всі живемо цією єдиною метою і ціллю – перемогою.
Як на мене, важливо говорити, що ми з європейцями частина спільної цивілізації, спільної культури, спільних поглядів. Треба в будь-який спосіб переконувати їх, що наше місце поряд із ними в НАТО. І це є такий абсолютний пріоритет. Звичайно, все залежить від аудиторії. Але ідея одна – що це зараз відбувається боротьба цивілізацій. І ми з ними, з західною культурою, цивілізація спільна і що це повинно бути задекларовано на рівнях таких великих союзів, передовсім, як НАТО.
Зараз політики дуже багато на цим працюють, дипломати працюють, але треба робити це абсолютно на всіх рівнях. На культурному – передовсім.
Роман, над яким я зараз працюю, який, я сподіваюсь, буде говорити із іноземною аудиторією теж, називатиметься "Готель спокій". У цій книжці буде йтися про дуже багато тривожного, про війну передовсім. І ось про оце фантомне відчуття спокою.
Роман Малиновський
Наче тут тихо, спокійно, вечоріє, так лагідно, і здається, що ніякої війни немає.
Спокій довкола, але нікуди не зникає відчуття і усвідомлення того, що десь там війна. І вона триває на твій території, на території твоєї країни. І про це я пишу в романі "Готель спокій".
Я впевнений, що світ нас уже чує, і те, що ми маємо – це результат цього нашого говоріння, культурної дипломатії зокрема. Те, що вже виникають самі розмови про можливість запрошення України до НАТО, про всю цю військову і гуманітарну допомогу, яку ми отримуємо – це все результати і культурної дипломатії також. Але остаточна перемога буде тільки після того, коли ми отримаємо якісь реальні гарантії безпеки від НАТО.
Я вірю в припинення бойових дій і в те, що українська армія вийде на українські кордони 1991 року. Це не буде означати зупинку війни чи перемир'я. Нам ще доведеться розказати світу про те, що є Україна, хто такі українці, яка наша література, яка наша культура, чим ми сильні, які наративи у нас переважають, про що ми можемо говорити так, як не може говорити жоден інший народ у всьому світі. Роботи непочатий край. Але все це дуже цікаво.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту "Media Viability Project". Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки International Media Support (IMS) та NED.
4177
