Журналістка Евакуація.Сity поспілкувалася з Річардом про довгий шлях до України, роботу у групі медико-психологічної допомоги на залізничних вокзалах польського Перемишля та українського Львова та віру в українську перемогу.
Далі – його пряма мова.
Майже нічого не знав про Європу
Я з фермерського району в штаті Вікторія в Австралії, за кілька годин їзди від столиці. Моє рідне місто Мельбурн дуже схоже на більшу, але молодшу версію Львова.
Мені 40 років. Я покинув школу, працював у сільському господарстві, був солдатом та навіть власником малого агробізнесу.
Зізнаюсь: я не планував залишати Австралію. Майже нічого не знав про Європу чи Україну. Бачив кілька новин у 2014 році, та й все.
Річард Вільямс
Минуло кілька років, моє життя йшло у розміреному темпі. Незадовго до повномасштабного вторгнення я отримав повідомлення від друга Сема, який дивився західні та російські ЗМІ. Він розповідав мені про війська росіян, які накопичували біля українського кордону.
Сем хотів дізнатись мою думку. Я вже тоді був переконаний, що це не навчання, як запевняли росіяни.
Я сказав йому, що дуже дорого розмістити таку кількість обладнання та персоналу в одному місці. Мені здавалося, що вони врешті-решт вторгнуться.
Замість багажу – медичне приладдя
24 лютого я їхав у справах через гірський масив, зупинився на перепочинок та побачив жаливі новини: росіяни перетнули кордон України.
Мене охопило нудотне відчуття. Багато років я намагався відійти від служби в армії. Але вирішив, що хочу я того чи ні, маю поїхати та допомагати українцям.
Я контактував зі своїми колишніми військовими керівниками, щоб дізнатися як я можу це зробити. В Австралії діють доволі суворі правила щодо поїздок цивільних осіб у зони бойових дій.
Річард поїхав волонтерити для українців
Але з відповідями вони не поспішали. Я прочекав кілька місяців, проте так і не дізнався нічого. Я зважив ризики та вирішив поїхати туди, де мої знання та навички стануть у пригоді.
Мені довелось продати кілька особистих речей, щоб дістатися до Польщі. Замість багажу у мене були кілька валіз з медичним приладдям.
Дивак з іншої півкулі, що приїхав сидіти в укритті
Я дістався до Перемишля – польського містечка, розташованого на кордоні з Україною.
На моєму телефоні не було програми для перекладу, тому було дуже важко спілкуватися з українцями, які прибували евакуаційними рейсами.
Спершу я допомагав їм як волонтер у християнській групі. Моїми обов'язками було перенести сумки або скерувати людей, які рятуються від війни, до стійки інформації.
За кілька діб, поки я був на залізничному вокзалі Перемишля, 40 тисяч людей перетнули кордон у кожному напрямку.
Річард допомагає українцям
Я не відчував, що роблю достатньо, тому зібрав речі та поїхав до Львова.
З жовтня 2022 року я почав волонтерити на залізничному вокзалі у Львові з групою медико-психологічної допомоги.
Людям зазвичай була потрібна фізична підтримка: донести сумки, супроводити літніх людей або осіб з інвалідністю. Часто мами з дітьми звертались до мене, бо у них була купа валіз.
Зазвичай їм потрібно було або до медпункту або на сполучний транспорт. Хтось залишався у Львові, дехто їхав за кордон.
Річард поїхав у Львів
Перший місяць був важким: я не вмів ні читати, ні писати, ні говорити українською. Коли пролунав сигнал повітряної тривоги, і всі спустились в укриття, я не міг розмовляти з людьми.
Тому деяким українцям здавався диваком, який приїхав через пів світу, щоб сидіти разом з ними в укритті та носити їхні сумки.
Зрештою мені показали застосунок для перекладу, і це полегшило життя.
Люди на вокзалі витрачали багато часу, щоб поговорити зі мною та поділитися думками та спогадами про Україну. Я нарешті міг почути історії людей, які прибували зі сходу в евакуаційних вагонах.
Вони розповідали про життя під окупацією, табори ФСБ, бомбардування, дефіцит, смерть та розруху. Але, на жаль, майже всі історії були обірвані, бо спілкуватися доводилося через перекладач на переповненому вокзалі.
Україна надто вперта, щоб програти
Спочатку я приїхав в Україну на 90 днів, але час минув швидко. Я подав документи як волонтер та став тимчасовим резидентом країни. Я відчуваю, що зможу пробути тут кілька років, а може й довше.
В Україні багато героїв, всі вони звичайні люди. Наприклад, волонтери, які приїхали зі Сходу України – вони пройшли пекло війни, але мають наснагу допомагати іншим.
Річард на залізничному вокзалі Львова
Тож я вважаю, що Україна надто вперта, щоб програти.
Зі свого досвіду припускаю, що війна буде довгою. Щоб дати відсіч окупантам, українці мають бути готовими до цього і не покладатись на уряд чи іноземну допомогу.
Наразі я навіть задумуюсь про те, щоб отримати громадянство України, бо це чудова країна. Хто зна, що принесе майбутнє?
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту "Media Viability Project". Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки International Media Support (IMS) та NED.
3020
