Журналістка Евакуація.City поспілкувалася з мешканцями громади про те, як виник проєкт "Будинки для ВПО", чому переселенцям важливо брати участь у житті громади і як громаді допомагає американський кіноактор Шон Пенн.
Поселити переселенців у дитячому садочку: як забезпечували евакуйованих житлом на початку вторгнення
"На початку вторгнення я теж приїхав сюди з Ірпеня як переселенець, хоча й народився та виріс у Копичинцях", – каже виконавчий директор благодійного фонду "Навколо" Арсен Келічавий.
Він та його організація, котра виросла зі стихійного гуманітарного штабу, з перших днів вторгнення допомагає переселенцям, що приїхали до громади. Саме фонд спільно із місцевою владою ініціював житловий проєкт "Будинки для ВПО" :
Арсен Келічавий
"Люди спочатку приїжджали до родичів, до знайомих, які могли їх прихистити. А вже потім почали з'являтися ті, які просто хотіли бути якомога далі від війни. Для них ми виділили дитсадок – в ньому тоді не було потреби, на відміну від міської лікарні чи школи".
Умови в садочку, за словами Арсена, були не найкращі: один санвузол на всіх мешканців й стара система опалення, що не могла впоратися з ранньовесняними холодами. Середня температура у кімнатах могла сягати 12°, тож мешканці мусили давати собі раду електрообігрівачами. За весь час функціонування дитсадка як "колективного центру" у ньому могло водночас перебувати до ста шістдесяти людей – саме стільки переселенців мешкало там у "піковий період" влітку минулого року.
Тож громада взялася за реновацію. Залучивши міжнародних донорів, обладнали кухню, додаткові санвузли, замінили опалення. Але вже наприкінці літа питання про звичну роботу дитсадка постало серед жителів громади особливо гостро.
"Це був компроміс", – згадує Арсен Келічавий, – "ми пояснювали місцевим, що так, зараз тут живуть переселенці, але відремонтований садочок залишиться у громаді, його все одно всі будуть використовувати".
Приміщення й справді використовують: під час ремонту будівлю розділили на дві частини, вмонтувавши додаткові двері й облаштувавши два окремі бомбосховища. За первісним призначенням дитсадок знову почав працювати вже у листопаді.
"Будинки для ВПО": як вирішити житлову проблему переселенців у громаді?
Зараз у закладі існує дев’ять груп із попередніх дванадцяти, але Арсен не вважає це нагальною проблемою: "Мої діти теж відвідують цей дитсадок, я перетинаюсь там з іншими батьками… Наразі всі, хто хоче відвести дітей до садочка, мають таку можливість".
За умовами донорів, відновлена будівля повинна була залишатися доступною для проживання переселенців до березня 2023 року. Там і досі мешкає майже тридцять людей, серед них – евакуйований дитячий будинок сімейного типу з дев’ятьма вихованцями та троє літніх маломобільних переселенців зі Слов’янська.
"Зараз ми активно створюємо умови, аби переселенці мали можливість звідти виїхати", – ділиться планами чоловік, – "але насправді не всі мешканці хочуть це робити. Тут важливий і психологічний фактор, адже вони вже тут призвичаїлися. Садочок знаходиться у центрі міста, близько до парку – дуже гарне місце. Тож наша робота – запропонувати їм кращу альтернативу".
Саме такою альтернативою і є житловий проєкт, що його зараз активно впроваджує фонд "Навколо" разом з CORE, благодійною організацією, яку заснував американський актор Шон Пенн.
"Минулого року до нас у громаду приїхала Енн Лі, виконавча директорка CORE. Важливішою за неї там є хіба сам Шон Пенн, наступного разу чекаємо вже на його візит", – жартує Арсен, – “Вона цікавилася нашим досвідом роботи з переселенцями, ми налагодили співпрацю".
До слова, саме фонд Шона Пенна торік спонсорував облаштування дитсадка у колективний центр. Тепер організація підтримує унікальний проєкт Копичинецької громади з робочою назвою "Будинки для ВПО".
Підґрунтя для його виникнення, згадує Арсен, виникло стихійно ще на самісінькому початку вторгнення.
"Коли до нас почали приїжджати хаотично люди, ми склали базу даних власників будинків, що можуть їх у себе прихистити. Для цього скористалися ресурсом учителів: поділили громаду на сектори, вчителі обійшли кожен будинок, і так склали список. Тож коли приїжджав хтось новий, ми одразу знаходили житло: чи то будинок, чи то кімнату".
Уся команда разом
Представницю фонду такий підхід зацікавив, тож вона запропонувала його розширити: так з’явилася ідея ремонтувати будинки у власності громади, за умови, що власники житла на рік нададуть його переселенцям на безоплатне користування.
Беруться лише за найважливіше: опалення, водопроводи, санвузли. Всього у проєкті 27 помешкань, робота триває у два етапи – усі будинки планують облаштувати вже до кінця жовтня.
Головна ідея проєкту в тому, наголошує Артем, аби забезпечити людей приватним простором, де вони можуть облаштувати побут та краще інтегруватися в громаду.
"Ми плануємо повертатись до Харкова, але частинка моєї душі назавжди залишиться в Копичинцях"
Родина харків’янина Олексія Воробйова: шестеро людей, дві собаки й кішка, – евакуювалися до Копичинецької громади у перші тижні вторгнення на запрошення друга. Зараз вони мешкають в одному з будинків, відновлених у рамках житлового проєкту.
"Ми жили у самому центрі міста", – розповідає чоловік, – "і коло нашої вулиці було занадто багато державних об’єктів, що могли зацікавити ворога. Ми думали, що все це закінчиться за кілька днів, але вже після тижня в підвалі зрозуміли, що це тільки початок і треба їхати якомога швидше".
Олексій Воробйов
Перші два місяці родина проживала у домі товариша.
"Ми тоді взагалі були дуже розгублені: у гуманітарному штабі питають, чи нам щось потрібно… А ми ж звикли, що у нас все є, розумієте", – сміється Олексій, – "тільки згодом ми трішечки отямилися, адаптувалися… Стільки емоцій було, коли ми таки прийшли в гуманітарний штаб, і нам там почали давати і закрутки, і млинці, і консерви, і навіть одяг".
Чоловік і досі дуже зворушений гостинністю, з якою їх зустріли в громаді:
"У Копичинцях потужний гуманітарний штаб, дуже активно в цьому напрямку працює і мерія, і проєкт "Будинки для ВПО" дозволяє значно покращити умови переселенців. Це реальна допомога, реальні справи".
Коли в одному домі й господарям, і гостям жити стало затісно, товариш Олексія допоміг підшукати йому окреме житло – таке, що якраз підлягало реновації. Там харків’яни зіткнулися з абсолютно іншою реальністю: великою перевагою будинку є водопровід і бойлер, проте обігріти його непросто. Переобладнане з літньої кухні на двокімнатний будиночок, помешкання на п’ятдесят метрів квадратних опалюється лише конвектором й дров’яною піччю.
Будиночок Олексія
"Ми ж приїхали з центру міста, ми в очі ніколи не бачили ані грубок, ні патиків. Це для нас був геть новий досвід", – ділиться чоловік, і сподівається, що нова система опалення, яку встановлюють у будинку в межах необхідного ремонту, допоможе подолати ще один виклик – сирість.
Та попри всі незручності, харків’янин задоволений ініціативами, які впроваджує громада задля комфорту переселенців. Маючи двадцять років юридичної практики у рідному місті та дві додаткові спеціальності, чоловік зумів знайти роботу і в Копичинцях – змінив профіль й тепер застосовує свою психологічну освіту у місцевому осередку однієї з благодійних організацій із Запоріжжя.
Він не виняток – багато переселенців долучилися до гуманітарних ініціатив Копичинецької громади й тепер допомагають людям у схожих обставинах адаптуватися до нових умов.
Після перемоги родина Воробйових хоче повернутися додому, проте Олексій запевняє, що частинка його душі завжди залишиться тут.
А Володимир Кованюк – вчитель історії права в одному з копичинецьких ліцеїв та один із тих, хто погодився передати своє помешкання для пересенців . На потреби проєкту віддав будинок, успадкований від батьків.
Володимир Кованюк
"У мене є два молодші брати, один живе в Сумській області, інший – у Закарпатській, але обоє зараз у прикордонній службі, захищають Україну" – розповідає він, – "цей будинок ніяк не експлуатується, але нам потрібно аби там хтось жив".
Про проєкт Володимир дізнався від команди фонду "Навколо":
"До мене звернувся Сергій Брунарський з гуманітарного штабу, окреслив суть цієї програми. Але в тому будинку, по-перше, немає води, по-друге, немає санвузла й туалет на вулиці. Проте Сергій запевнив, що коштами інвесторів там проведуть усі необхідні реновації".
Отримавши згоду братів, погодився без жодних сумнівів. Відтоді постійно тримав контакт із фондом та безпосередньо з Сергієм, куратором ремонтних робіт проєкту. Зараз в будинку закінчують проводити необхідні комунікації та готуються до приїзду нових мешканців.
Чоловік з надією ставиться до інтеграції переселенців у громаду насамперед як освітянин: адже хоч зараз в Копичинцях мешкає приблизно сімсот переселених осіб, багато хто з місцевих теж виїхали за кордон – зокрема, і його учні. Володимир сподівається, що з нового року до шкіл міста приєднаються й діти-переселенці.
"Є, звісно, й соціальний момент: що більше людей у місті, то швидше воно розвивається. З початком вторгнення ми відверто пішли в мінус".
Цьогоріч до школи в Копичинцях піде й донька Анастасії Лисаченко з Донеччини. Жінка та її сім’я мешкають тут уже понад рік. Вони – двічі переселенці, ще у 2014 році виїхали з окупованої Горлівки.
"Яцьківка – курортне село. Туди приїжджало дуже багато відпочивальників, адже у нас там було водосховище й сосновий ліс", – згадує Анастасія, – "Я народилась у Горлівці, старша донька теж, але у 2014 році ми з чоловіком зібрали речі й виїхали в село до свекрухи".
Анастасія Лисаченко
Там вони встигли з нуля відремонтувати старий будинок, що дістався їм від старших родичів чоловіка, й навіть встигли відкрити власний бізнес – крамницю побутових товарів. Втім, каже жінка, проіснувала ця справа недовго:
"У перших числах березня ми вирішили піти з нашого будинку до знайомих, бо в них була піч, а у нас, якщо світла нема, то нема й чим хату обігріти. А 10 березня, саме на мій день народження, нам на крамницю впала авіабомба. Приходимо потім дивитися – а там тільки вирва завглибшки метрів десять. Було б не так образливо, якби її просто обікрали", – сумно сміється жінка.
Після того Лисаченки ще два тижні провели у підвалі, адже обстріли й бомбардування не вщухали. Наважувались виходити назовні лише рано-вранці, від четвертої до сьомої ранку – лише тоді було відносно тихо.
“Літаки літали й з боку Ізюму, й з боку росії, адже ми були дуже близько до кордону, Куп’янськ теж неподалік… Ми й подумати не могли, що на наше село, де немає жодних стратегічних об’єктів, будуть авіанальоти.”
До Копичинців родині дістатися допоміг начальник чоловіка, що мав у громаді кількох знайомих. Один із них і надав Лисаченкам свій вільний будинок на околиці міста.
"Туалет був надворі, вода з колодязя, – але дах над головою є, нічого поряд не вибухає, то й добре", – ділиться Анастасія, – "Зрештою, ми дев’ять років прожили у селі, нам не страшно".
Проте потреби у колодязі більше немає: згідно з планом реновації у дворі пробурили свердловину. На черзі й інші зручності.
Жінка каже, що планує залишитись у Копичинцях навіть після завершення проєкту.
"Нам, по суті, нема куди повертатися, а люди тут дуже привітні. Перший час ми взагалі ні з ким не спілкувалися, ніяк не могли оклигати. Дуже здивувалися, коли десь на четвертий тиждень до нас завітала сусідка, бо почула, що ми зі Сходу України. Принесла нам мішок картоплі, якісь закрутки… Так і перезнайомилися згодом з усім кутком. А щодо будинку – у нас є ще рік, а доти живемо, поки живеться".
"До Анастасії крізь той будинок транзитом пройшло чимало людей, а от вона осіла й живе. І думаю, що й далі буде жити", – припускає господар помешкання Іван Кочмар.
Іван Кочмар
Він – депутат Копичинецької міськради та водій швидкої. Каже, навіть уявити собі не може, як це – залишатися зараз осторонь, тож родину переселенців прихистив без зволікань.
Для Івана це й трохи особисте – адже його батьків примусово депортували до Копичинців із Польщі. Тож тішиться, що має змогу комусь допомогти.
"Хай там які розбіжності раніше були в країні, зараз усі стоять за свою землю, за своїх дітей. Тому й треба одне одному допомагати. Всі ми в одному пісочку бавимося", – жартома підсумовує чоловік.
3020
