Журналістка Евакуація.Сity поспілкувалася із Юлією про день, який вона називає найстрашнішим у своєму житті, емоції після публікації обкладинки та зміни у житті родини Павлюк.
Що залишилося за кадром
5 березня 2022 року у Ірпені вже тривали активні бойові дії. Тоді українські війська почали пішу евакуацію цивільних. Втім, росіяни не давали можливості провести її безпечно. Тривали обстріли, від яких гинули звичайні мирні мешканці, які намагалися врятуватися з охопленого війною міста.
"Якийсь час після 24 лютого ми не виходили з дому, все сприймалося не так страшно. Тоді ж як опинилися у місті і побачили, як насправді все виглядає, я подумала, чому ж ми не виїхали раніше. Звуки вибухів, чорний дим навколо, люди зі зброєю, – все це відчувалося зовсім не так, як вдома", – каже Юлія.
Цей день став для неї найстрашнішим у житті.
Спочатку здавалося, що все це швидко закінчиться, тому виїжджати немає сенсу, згадує дівчина. Щоб почуватися безпечніше, родина тимчасово перейшла жити з квартири на десятому поверсі до батьків чоловіка – у будинок в приватному секторі. Їхати не було до кого – вся рідня перебувала на Київщині, тому Павлюки не поспішали евакуюватися.
Юлія Павлюк
Все змінилося вночі 4 березня.
"Тоді з’явилося розуміння, що це все швидко не мине. Моя подруга з Ірпеня сказала, що через знайомих знайшла помешкання у Рівному і запропонувала їхати туди разом. Наступного дня ми вирішили виїжджати разом із родичами чоловіка: з мамою та братом", – пригадує Юлія.
Її свекор записався до місцевого ТРО, тож вирішив залишитися у місті.
Речей взяли мінімум: спакували дитячий одяг, аптечку, документи, гроші і щось найбільш потрібне та цінне. Найголовніше було взяти те, що може знадобитися для дитини у дорозі, адже передбачити скільки годин займе дорога до Рівного було неможливо, каже Юлія.
"І добре, що я не знала як це буде, і скільки триватиме. Мені здається, я б не погодилася їхати, якби знала все наперед", – каже жінка, пригадуючи хронологію того дня.
Спочатку родина прийшла до міської церкви. Вони знали, що саме звідти мають евакуйовувати дітей. Для цього мали підготувати прямі автобуси, що сполучали б з різними обласними центрами, зокрема Рівним. Але реальність була іншою. На місці родина побачила, що людей вивозять легковими автомобілями місцеві жителі, які самі на це зголосилися. Везуть до мосту у Романівці, який тоді вже був зруйнованим, і повертаються назад.
"Спочатку забирали жінок і дітей, тому ми розділилися: нас з донечкою пропустили. А чоловік вирішив йти пішки, — згадує Юлія, – коли ми були вже біля мосту, я хотіла дочекатися Олега, як ми домовилися з ним. Але військові були категоричні. Говорили, що там залишатися не можна, адже це дуже небезпечно. Пам’ятаю, що я не могла тоді зв’язатися з чоловіком, бо постійно переривався зв’язок".
Коли Юлії все таки вдалося пробитися поруч був військовий, який запропонував потримати дитину. Маленька Емма плакала весь час протягом евакуації. Кадр з цим моментом і став обкладинкою всесвітньо відомого журналу Тime.
Найдовший день
До залізничного вокзалу у Києві Юлю з донечкою довіз броньований поліцейський бус. А там саме відправлявся евакуаційний поїзд до Рівного.
"Він був максимально забитий людьми, але мені з дитиною поступилися місцем, – пригадує жінка. Тоді вона думала, що дорога триватиме не більше чотирьох годин, насправді ж тоді у переповненому вагоні відстань до рівного додали вдвічі довше. За відчуттями це був дуже довгий страшний день", постійно повторює жінка.
Під час евакуації до Рівного
"Тоді нас просто врятувало те, що дитина була на грудному вигодовуванні, – говорить Юля, – інакше я не уявляю, як в тих умовах можна було б дезінфікувати пляшечку і годувати. Емма як відчувала – майже всю дорогу спала і майже не плакала".
Коли родина нарешті дісталася до Рівного, їх зустріли місцеві і запропонували зупинитися в однокімнатній квартирі.
"Ми просто були щасливі, що маємо де переночувати, – згадує Юля, – квартира була маленькою, але це для нас тоді було зовсім неважливо. Ми не переймалися умовами".
Перша шпальта
Про те, що Юля з донечкою Еммою потрапила на обкладинку Time, жінка дізналася від колеги, яка надіслала їй пост у соцмережі. Але спочатку не зрозуміла, що це. Подумала, що медіа просто підготувало допис із фотографією.
Пам’ятає, як у день евакуації бачила представників преси, але зовсім не зважала на це. Коли новину надіслали вдруге, Юля вже зрозуміла, що опинилася на обкладинці Time.
"Звичайно, я була шокована. Це було таке двояке відчуття, – пояснює жінка, – мені було якось некомфортно, що саме таке фото зі мною опублікували, що саме такі емоції на обличчі, що закарбовано цей найгірший день, який назавжди буде у моїй пам’яті. А ще я була просто здивована, навіть шокована, що це обкладинка Time", – ділиться Юлія.
Обкладинка журналу Time із Юлею та Еммою Павлюк
Заголовок, який обрало видання "Agony of Ukraine" ("Агонія України" – ред.) вона вважає жахливим. Такої ж думки і багато користувачів у соцмережах, які написали у коментарях про те, що такий підпис несправедливо гучний і песимістичний.
Натомість інші коментатори сподівалися, що редакція мала на увазі не передсмертні муки, додаткове значення цього слова у англійській мові – страждання. Загалом фотографія Максима Дондюка стала однією з двох обкладинок подвійного спецвипуску Time про Україну. Його концепція двостороння: висвітлює водночас стійкість і агонію країни у війні.
Життя після
Одразу після публікації до Павлюків почали звертатися журналісти, зокрема й іноземні.
"Ми познайомилися з іспанськими журналістами, які зняли відео про нашу історію. Декілька разів мене впізнавали на вулиці. Але, насправді, особливо це на наше життя не вплинуло", – каже жінка.
Юля розуміє, що особиста історія привертає більше уваги до теми війни в медіа, тому погоджується на інтерв’ю.
Також вона отримала пропозицію від ЮНІСЕФ. Фонд запросив Юлію Павлюк знятися для відеоролика, який популяризує грудне вигодовування. “Там я розповідаю про те, наскільки це може бути рятівним під час війни. Адже для нас це було саме так”, – додає мама маленької Емми.
Завдяки українським телевізійникам родина Павлюків особисто познайомилася з родиною військового та самим Владом, який на фотографії тримає маленьку Емму. А до цього хлопець вийшов на зв’язок з Юлею раніше: він написав їй у соцмережі повідомлення і поцікавився, як справи у подружжя і їхньої донечки.
Для родини з Ірпеня це було дуже приємно: познайомитися з військовим і знати, що у нього все гаразд. "На жаль, наше особисте спілкування було тільки під телевізійними камерами, тому поки спокійно і неформально нам не вдалося поговорити. Але інколи ми переписуємося. Я знаю, що він у війську, їздив на навчання", – розповідає Юлія.
Щасливі повернутися
У Рівному родина Павлюків прожила трохи довше двох місяців, простір однокімнатної квартири ділили четверо дорослих і немовля. Але як тільки дізналися про звільнення Київщини, одразу почали думати про повернення додому.
Спочатку поїхали родичі чоловіка, і коли побачили, що в місті спокійно і безпечно, Юля та Олег остаточно вирішили повертатися. На щастя, квартира, де вони мешкали в Ірпені, не постраждала від обстрілів та мародерства.
Жінка говорить, що більше не хоче їхати з дому, особливо кудись далеко за кордон. “Я дуже люблю Україну, своє місто. Хочу щоб донечка росла тут”, – пояснює Юлія Павлюк. І додає, що зараз шкодує, що на перших відео після народження Емми звучить російська мова. Навіть думала їх переозвучити, бо не хотіла аби донька потім запитувала, чому мама говорить іншою мовою. Але прийняла це як частину власної історії: після повномасштабного вторгнення в родині спілкуються тільки українською.
Юля каже, що змирилася з тим, що не зможе забути про день і емоції, які закарбовані на обкладинці журналу. І хоч не бачить у цьому досвіді публічності якоїсь користі для тебе, вірить, що це могло допомогти комусь іншому. "Можливо хтось ухвалив для себе якісь рішення, коли побачив ролик ЮНІСЕФ про грудне вигодовування. Або просто якась мама відчула підтримку, впізнавши і свій досвід на цьому фото", – підсумовує жінка.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту "Media Viability Project". Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки International Media Support (IMS) та NED.
3020
