Журналістка Евакуація.Сity поспілкувалася з Катериною Титовою про евакуацію з Ірпеня, роботу з ювелірними виробами і повернення додому.
Не зволікати, а евакуюватися
Гостомель – селище розташоване трохи далі, ніж за 30 кілометрів від центру Києва. З перших днів повномасштабного вторгнення воно стало потерпати від злочинних дій російських військових, які планували використати його як плацдарм для подальшого наступу на Київ. Якось російські окупанти поцілили у будинок Титових. Не стало більш ніж половини вікон. На цей момент у Титових близько тижня не було електрики, тож вони розуміли, що скоро може не стати газу та всіх інших базових зручностей.
Бойові дії не припинялись і сім'я Титових спостерігала і думала, що ось-ось – і їхній будинок повільно перетвориться на склеп. Вирішили: треба кудись бігти. 4 березня вони прибігли в Бучу, де провели ніч у своїх кумів. Титові запропонували своїм кумам евакуюватися разом. Не зволікати, а виїжджати наступного дня зранку. Спершу їхні куми ще вагалися через можливі труднощі, пов'язані з домашніми пацюками. Але після того, як побачили окупантів, які ходили по Бучі і стріляли по верхніх поверхах будинків, зважились на цей крок.
Родина Титових
Ввечері того дня трапився ще один випадок, який підштовхнув Титових та їх кумів евакуюватись. Чоловік Катерини Олександр разом із кумом допомагали дотягти з вулиці до будинку постраждалого чоловіка. Він саме повертався додому, коли повз нього проїжджала військова техніка з росіянами, які побачивши людину, дали автоматну чергу по ногах.
На той момент у Бучі вже близько тижня як не було інтернету. Катерина з рідними телефонували друзям, щоб дізнатись новини і бодай якусь інформацію, яка допомогла б їм з евакуацією. Так по крихтах з різної інформації вони зрозуміли, що треба бігти зранку нецентральними вулицями, бо між Бучею та Ірпенем стоїть блокпости з російськими військовими, де всіх затримують, а чоловіків не випускають.
Також їм вдалося дізнатися, що у Романівці, що поблизу Ірпеня, є евакуаційні автобуси. Наступного дня о пів на сьому ранку Катерина прокинулася і подумки проходила маршрут, який чекав на її сім'ю попереду. Катерина Титова з чоловіком Олександром, 5-річною донькою Тасею і 10-річним сином Макаром рушила в сторону Ірпеня. У них з собою було лише три рюкзаки і кілька тістечок. Аби не привертати увагу, вони з кумами вирішили розділитися.
"Побачили наших хлопців з ТРО, які там чергували і перевірили в нас документи. Я була така щаслива, що побачила наших, що йшла з мокрими очима. Потім ми вже дійшли до Ірпеня і бачили людей, які так само як і ми, йшли в одному напрямку до Ірпеня", – пригадує Катерина
Плакати, але продовжувати бігти
Пішки вони пройшли через весь Ірпінь до церкви і побачили, що автобусів нема. До Романівки їм залишалось іти ще два-три кілометри. Молодша п’ятирічна донька Катерини втомилась. До цього дівчинка разом з батьками пройшла близько 11 кілометрів. Як тільки вони зупинились і Катерина дала дітям тістечка, стало чутно звуки обстрілів. Тож вони вирішили не наражати себе на ризик і з останніх сил йти далі.
Поки Титові йшли, біля них зупинився мінівен, вщент напханий людьми з торбами. Вони ледь втиснулись у багажне відділення і поїхали на Романівку.
"У багажному відділенні стояла клітка, і в клітці був хом’як. Ми дивились на того хом’яка, і мала каже: “Мам, дивись, ми біжимо і хом'ячок біжить”. І хом'ячок в колесі такий "тик-тик-тик". А я думаю: "Господи, хай біжить хом'ячок, хом'ячок не добіжить нікуди, а ми добіжимо".
Коли Катерина з сім'єю приїхала до Ірпеня, то побачила ряди постріляних, побитих автівок, які виднілися далеко за горизонт. Їй сказали, що треба буде проходити під мостом, та вона спершу не могла зрозуміти, про що йдеться.
Обкладинка Metro із Катериною та її дочкою
Усвідомила це, коли разом з гуртом людей дійшла до моста, почала спускатися під ним і побачила потрощені конструкції, покинуті валізи, дитячі візочки. Перейшовши по інший бік мосту, Катерина почула звуки вибухів. Український військовий показав, в якому напрямку бігти до автобусів і дав коротку інструкцію: "Не зупиняйся, бо помреш".
"Натягніть дітям шапки на очі, вони не мають це бачити"”, – став кричати військовий, коли вони перебігли перехрестя.
Та діти все одно повернулися.
"Мама, мама, там тіла, там хтось лежить".
Як потім з'ясувалося, ці люди бігли через це місце десь за 15 хвилин до Катерини.
"Мамо, я не можу бігти, я втомилась, я не можу, в мене болять ніжки", – плачучи, почала говорити 5-річна донька Катерини.
Довга важка дорога дала про себе знати, але іншого вибору, як бігти у них не було.
Тож Катерина сказала донечці:
Зрештою, вони добігли до автобусів і зайшли в один із них. Аж тут Катерина оглядається і не може знайти свого чоловіка.
"Я без свого чоловіка нікуди не поїду", – стала на весь автобус Кричати Катерина.
Люди тиснули і лаялись на Катерину, бо хотіли якнайшвидше поїхати. У той час Катеринин чоловік допомагав дістатись бабусі, яка ледве йшла, до автобуса. Поки він йшов, Катерина не давала водію поїхати. Пригадує, що була в такому емоційному стані, що їй було байдуже на крики людей, головне – дочекатись чоловіка.
Обкладинка The Sun
"Автобус зачиняє двері, і я починаю вибивати їх. Я потім зрозуміла, що наражала всіх на небезпеку. Але на той момент у мене було таке відчуття, якщо ми поїдемо без нього, трапиться щось страшне, що ми маємо бути разом за будь-яку ціну. Він застрибує в автобус, ми всі в трьох падаємо в обійми одне одного. Мала починає ридати вголос на весь автобус".
Двері зачинились за ними і автобус швидко понісся до Києва.
Сталеві яйця
На фото, яке згодом опинилось на обкладинках світових медіа, Катерину сфотографували у Романівці. Тоді вона не помітила, хто і як її фотографував. Дізналась і відрефлексувала про це вже, коли була у відносній безпеці. Адже навіть, коли вона їхала в автобусі до Києва була мобілізованою і думала: "Навіть зараз у нас може щось влучити і ми не доїдемо".
Катерина пригадує, що для неї було шоком, коли з’явився зв'язок і їй почали надходити сотні повідомлень від близьких і підписників. А згодом здивування викликало й те, що їх бачили у прямому ефірі та на сторінках онлайн-медіа. Під одним з таких фото вона прочитала чимало звинувачувальних коментарів від росіян у тому, що це все постанова, бо, мовляв, як вона могла бути так гарно одягнена.
Жінка пригадує, що обрала таке вбрання неспроста. Вона міркувала тоді, що через тип фігури, росіяни можуть сприйняти її за чоловіка і з більшою ймовірністю розстріляти. Тож, щоб було здалеку видно, що вона жінка, одягла яскравий червоний костюм. А ще в останній момент замість звичних улюблених кросівок, вирішила одягнути нові.
"Я зараз на фото дивлюсь, думаю, реально, і не скажеш, що за раз 11 кілометрів пройшла. А до цього 6 кілометрів ми йшли пішки з Гостомеля у Бучу лісами й дворами. Кросівки чудово виглядають. Росіяни за це зачепились".
Родина Титових рятувалася від війни у Вінниці
Після довгої виснажливої дороги сім'я Титових знайшла прихисток у Вінниці. Після публікації фото з Романівки до них часто навідувались журналісти, зокрема і із газети The Sun, де опублікували фото. Катерина віджартовується про це так: "Збулась моя мрія потрапити у 2022 році на обкладинку. Але є нюанс".
Катерина вже 13 років займається ювелірною справою. Спробувала цю справу жінка спонтанно. Вона вже певний час працювала за спеціальністю і мала стабільну роботу, та в якийсь момент, пригадує, до неї, наче прийшло якесь осяяння: "Хочу бути ювеліркою". Ця діяльність підтримувала жінку морально і матеріально, коли почалася російсько-українська війна у 2014 році. Тоді жінці довелося евакуюватися з Донецька до Гостомеля.
Ця справа стала для неї опорою й після початку повномасштабного російського вторгнення.
Колеги-ювеліри підтримали Катерину і надіслали необхідне їй обладнання. Так на початку квітня за обіднім столом на кухні у Вінниці вона почала майструвати свої перші з початку повномасштабного вторгнення Росії прикраси. Їх одразу почали купувати.
Катерина займається ювелірною справою
Тоді першою Катерининою прикрасою став півник з Бородянки. Потім вона зробила пса Патрона. Майстриня надихалась тодішніми героїчними подіями, явищами та символами й одразу ж реагувала на це ювелірними виробами. Крім цього, їй вдалося попрацювати у тій техніці виконання, з якою вона давно планувала і все відкладала до великої війни.
На Катерині ланцюжок з прикрасою, яку вона назвала "сталеві яйця українців". Створити таку прикрасу її надихнуло звернення президента Зеленського, у якому він згадував про те, як аграрії попри все продовжують збирати врожай.
"Я сиділа в майстерні. Холод страшний. У нас три дні не було світла. Коли у мене було відчуття, що я за крок до нервового зриву, я потирала кулон і промовляла: "Та ні, ви ж на це і розраховували, що ми тут всі зламаємося, що ми побіжимо і будемо благати. Ні, це не до нас". Я отак мацала кулон і далі працювала. Це терапія. Ці яйця зі мною, як нагадування про все те, через що ми пройшли".
Повернення у рідний дім
Коли у квітні чоловік Катерини Олександр вперше повернувся додому у Гостомель, то побачив свій ноутбук на тому ж місці, що й лежав. Усі цінні речі були на місці – росіяни не зайшли у їхній будинок. Лиш витягнуті шухляди – сліди роботи українських саперів.
У квітні Катерина написала у фейсбуці пост з фото поруйнованої майстерні. Після цього посту відгукнулося чимало друзів і колег сім'ї Титових. Уже скоро спільними силами вдалось відбудувати дім. Наприкінці травня вони повністю у Гостомель до рідного дому.
"Я плакала, обіймала будинок, цілувала стіни і казала йому: "Моя зайка, дякую, що ти вистояла, дякую, що ти нас дочекалася, ми тебе полікуємо, все буде добре". І я ще місяць я ходила по будинку і так його гладила по стінах, всередині, зовні і казала, що я її люблю, що вона молодець, що я дуже скучила за нею. У нас будинок – це жінка. Ми його називаємо Людочка, бо останню власницю звали Людмила".
Коли до Катерини зателефонував її тато з Росії, після того, як вона написала, що вижила і у Вінниці, то він запитав, чому б їм не поїхати у Донецьк, де у них є будинок. Жінка пригадує, як була здивована це почути.
"Я в Донецьк не повернусь ні за яких умов. Навіть якщо від мого будинку у Гостомелі залишиться згарище, я приїду на це згарище, поставлю намет і житиму тут", – відповіла йому тоді Катерина.
Вона міркує, що після перемоги відвідає Донецьк, але дім у неї тут, в Гостомелі.
"Коли я у 2014 році поїхала, то плакала за Донецьком щоночі. Моя родина засинає, а я повертаюся до стіни і плачу. У мене була мокра подушка, тому що я так за ним сумувала, як за людиною. Я плакала рівно 9 місяців і так відгорювала".
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту "Media Viability Project". Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки International Media Support (IMS) та NED.
3020
