Світлана розповіла редакції Евакуація.City про те, як Німеччина приймає українських переселенців та чому вона стала вчителькою української школи у Магдебурзі.
Життя до війни
Протягом 17 років Світлана Василенко працювала ведучою на радіо "Київ 98 ФМ", робила проєкти для телеканалу "Київ", а ще проводила "йогу для голосу" як експертка-консультантка з публічного мовлення. Багатьом політикам, бізнесменам й експертам жінка допомагала перейти на гарну українську й удосконалити дикцію.
За півроку до повномасштабного вторгнення вона написала книжку "Говорити не можна мовчати" – збірник вправ, який допомагає чітко вимовляти звуки й опанувати виразність голосу. Вихід книжки був запланований на червень 2022 року, однак повномасштабна війна призупинила проєкт (тепер Світлана хоче видати книгу в електронному форматі).
Протягом 17 років Світлана Василенко працювала ведучою на радіо "Київ 98 ФМ"Фото: Архів героїні
24 лютого її розбудили повідомлення робочого чату. Колеги Світлани мали записати і підготувати до ранкового ефіру матеріал про політичну зустріч у США. За українським часом вона відбувалася вночі. Чат завібрував повідомленнями колег: "Київ бомблять". Через десять хвилин після цього стали чутні вибухи. Хоча, можливо, минув інший відрізок часу, адже його, за словами героїні, стало складно вимірювати.
"Я все життя працювала в прямому ефірі, тож чітко знаю, коли закінчується 10 чи 15 хвилин, відчуваю, скільки секунд залишилося до старту. У той момент зникло відчуття часу. До речі, воно досі повністю не з'явилося", – ділиться жінка.
У перші хвилини, розповідає Світлана, не розуміла, що робити далі.
"Я вийшла на балкон. Зліва Оболонь, справа – Київська ГЕС, поруч Нацгвардія. Якраз туди влучило. І це таке дуже дивне відчуття, коли ти бачиш помаранчеве зарево на небі і через тебе проходить вибухова хвиля. Це не страшно, взагалі ніяких емоцій немає", – пригадує Світлана.
Дорога до Німеччини
Протягом місяця перед російською агресією її ефіри були насичені розмовами про можливе вторгнення, однак до них Світлана ставилася скептично. "Ми з колегами між собою говорили, що це не 1941 рік, ми ж цивілізовані люди, це ж 21 століття, – розповідає Світлана. – У нас було дуже багато гостей, тем, які стосувалися війни: як будуть працювати бомбосховища, що має бути в тривожній валізці, як говорити з дітьми, як працюватиме Укрзалізниця у випадку війни. Тобто протягом лютого все зводилося до того, що ситуація невідворотна. Але я не думаю, що хтось чітко усвідомлював, що це може трапитися з Києвом".
Жінка не мала плану дій і не збиралася виїжджати з України. Вона жалкувала, що не змогла бути в епіцентрі подій у 2013 – 2014 роках, тому що народила дитину. Тож цього разу хотіла залишитися зі своїми колегами, але колишній чоловік того ранку сказав: "Ми виїжджаємо з Києва!"
Через 20 хвилин вони з сином уже сиділи в машині. Однак планували виїхати лише на кілька годин, тому взяли з собою лише гроші та документи. Цього дня ефір Світлани мав починатися об 11:00, тож вона вирішила, що встигне повернутися за ноутбуком й залишила його вдома.
У цей час у робочому чаті з’явилося повідомлення від керівництва: "У кого є діти, на роботу не виходьте". Водночас стало зрозуміло, що повернутися до Києва не вдасться, адже дорога перекрита. Тоді чоловік запропонував Світлані поїхати з сином до його батьків у Німеччину.
"Ми допили каву і поїхали в бік кордону, де стояли три дні, – розповідає героїня. – Зрозуміло, що мого колишнього чоловіка не випустили. Замість прикордонників уже стояли військові. Я бачила, як люди і вмовляли їх, і гроші пропонували, і вигадували різні приводи, але військові були категоричні".
У автівці Світлана везла сина, маму і подругу з донькою. Після того, як вони перетнули кордон, заночували у польському селі Павлова. Після ночівлі вирушили до Німеччини. Спершу думали, що виїжджають орієнтовно на тиждень, згодом стало зрозуміло, що надовше.
У дорозі дізналися, що у країні почали говорити про застосування 24-го параграфу для українців.
Місяць жінка з сином жила у притулку для біженців. Це була велика територія, схожа на ВДНГ (єдина державна виставкова установа – ред.), де стояли ліжка. У той час там жило близько 700 людей.
Місяць жінка з сином жила у притулку для біженців.Фото: Архів героїні
Поки жінка була в Берліні, вона ходила волонтерити до міграційної служби – допомагала з перекладом. Каже, прагнення громадян Німеччини допомогти людям, які втікають від війни, було помітним одразу.
"Німці активізувалися дуже швидко. Багато людей приносили просто мішки одягу, товари першої необхідності, які скуповували в магазинах. Дуже багатьох, до речі, вони тоді шокували, адже багато хто вважає, що вони – економні. Але те, як вони поводилися з українцями, особливо в перший місяць, вражало", – розповідає радіоведуча.
За словами Світлани, українці, з якими вона познайомилася в притулку, між собою говорили, що планують залишатися до літа, аби першого вересня діти пішли до української школи. Згодом стало зрозуміло, що повернутися не так просто: потрібно кілька місяців, аби вирішити питання з документами. А після масованого ракетного обстрілу, який стався 10 жовтня 2022 року, багато людей, які виїхали до України, повернулися в Німеччину знову.
"Сказати, що я повністю адаптувалася і мене тут нічого не бісить, було б обманом", – говорить жінка.
Спокій, повільність і черги: що подобається, а що дратує в Німеччині
Найпроблемніша річ, за словами Світлани, – повільність: лист на пошту може прийти через місяць. У Німеччині їх пишуть від руки.
"Якщо лист приходить електронну пошту, це вау, як круто. Але обов'язково додатково він прийде в фізичному вигляді, на поштову скриньку. У якийсь момент ти в цих папірцях починаєш плутатися: ти віддаєш папірці, їх гублять – це абсолютно норма. Були випадки, коли в українців під час ксерокопіювання губили паспорт", – каже жінка.
Вона підкреслює, що дивно сприймати бюрократію, приїхавши з країни, де все в цифрі: "свій паспорт німецький ти не можеш закачати в телефон. Ти завжди змушений мати з собою в фізичному вигляді його і медичну страховку. У Німеччині своя система Girocard. Ці картки не вкладаються в гаманець айфона, ними досить складно платити через PayPal. Для людини, яка звикла виходити на вулицю з одним телефоном, це досить складно".
До того ж у багатьох магазинах можна розраховуватися лише готівкою. І це викликає шок. Ще один виклик – медицина.
Натомість Світлані подобається відчуття внутрішнього спокою серед німців: "Це те, чого ніколи не було в Україні. Вони розслаблені. Вони можуть залишити свій телефон на барній стійці і його, якщо це нормальний бар, ніхто не візьме. Плюс німці від народження розуміють, що вони захищені соціально. Якщо вони втратять роботу, держава буде оплачувати їм квартиру, медичну страховку", – розповідає переселенка.
Ще одним плюсом вона називає те, що Німеччина – велосипедна країна. Ними користується багато людей, їх можна перевозити у громадському транспорті. У Берліні та Магдебурзі практично не буває снігу, тож можна протягом року користуватися велосипедом чи електросамокатом.
Жінка знайшла квартиру в Магдебурзі. Каже, що пошук житла не був великою проблемою. Однак цей досвід проявив іще одну відмінність між українцями і німцями.
"В Україні, якщо у тебе є гроші лише на однокімнатну квартиру, ти можеш її орендувати і тебе ніхто не питатиме, скільки людей буде жити в цій квартирі. А в Німеччині, якщо у тебе дитина іншої статі (наприклад, моєму сину 10 років), у нас може бути тільки двокімнатна квартира. Оскільки зі мною мама, ми маємо знімати три- або чотирикімнатну, адже кожен кожен член родини повинен мати свою кімнату, а в ідеалі ще має бути вітальня", – розповідає Світлана.
До того ж квартири у Німеччині віддають в оренду лише з "голими" стінами, тож про умеблювання потрібно дбати особисто. І це ще один виклик для евакуйованих.
Світлана добре володіє англійською, тож саме цією мовою спілкувалася із колегами. Перші пів року не ходила на курси німецької, бо багато працювала, а мову вчила самостійно. Згодом пішла на інтеграційні курси, українці мають право навчатися на них, як мінімум до здобуття рівня B1. Жінка склала іспит на рівень А2 і вже завершила навчання на В1.
Іспит відбудеться орієнтовно через три місяці, адже зараз багато охочих його скласти, тож утворилася черга, а за словами Світлани, "черга – це синонім слова Німеччина".
Після закінчення навчання на В1 українці обов’язково вивчають курс "Leben in Deutschland" ("Життя в Німеччині"– ред.) про адміністративний і політичний устрій Німеччини. Із нього також складають іспит.
Перші пів року після переїзду Світлана працювала на телеканалі Hauptstadt.TV у ПотсдаміФото: Архів героїні
Вивчення мови – ще один виклик, до якого, на переконання героїні, українцям варто бути готовими.
"Українці хочуть все і одразу. Німецька мова так не любить. Більшість людей, які одразу після рівня B1 пішли здобувати B2, не складають цей іспит, тому що вийти на цей рівень людина може, коли три-чотири роки поживе в країні й матиме певну базу", – ділиться спостереженнями жінка.
Радіо для і про українців у Німеччині
Перші пів року після переїзду Світлана працювала на телеканалі Hauptstadt.TV у Потсдамі. Разом з командою україномовної редакції жінка робила щотижневу програму для українців у Німеччині: розповідала про особливості реєстрації в країні, роботу соціальних служб та інші речі, які можу полегшити життя переселенців.
Коли грант закінчився, Світлана опинилася на українськомовному радіо у Берліні tremBEATS.fm, яке виходить на громадській платформі ALEX Berlin. Його можна послухати в Берліні й Бранденбурзі, а на сайті радіо – з будь-якого куточку Німеччини. Слухають його і в Україні, адже багато українців стають гостями ефірів.
П’ять років тому це радіо заснувала Євгенія Козменко – українка, яка багато років живе в Берліні. Воно мовило одну годину на місяць. У студію запрошували людей, дотичних до України, які мешкали в Берліні та могли розповісти щось цікаве для українців, які оселилися в країні. Від початку повномасштабного вторгнення радіо мовить щотижня.
Зараз Світлана щотижня веде ефіри на українськомовному радіо у Берліні tremBEATS.fm, яке виходить на громадській платформі ALEX BerlinФото: Архів героїні
Історію про те, як потрапила на радіо, Світлана не пам’ятає. Здається, їй тоді написала засновниця, що шукає україномовну ведучу. Адже радіо – двомовне, тож в ефірі працюють водночас німецько- та україномовний колеги.
Відтоді Світлана стала постійним голосом берлінського радіо для українців. Нині вона щотижня їздить із Магдебургу до Берліну, аби проводити ефіри. За цю роботу радіоведуча не отримує коштів, це – волонтерство. Ним Світлані важливо займатися, бо це, за словами жінки, та частинка діяльності, яка допомагає відчути себе у звичному житті.
"Для кожного людини, яка працювала в прямому ефірі, це не просто робота, а шалена пристрасть. Вона ніколи не зможе від цього відмовитися. Це як пілот, який ніколи не зможе відмовитися літати. Це певний рівень адреналіну, кайф, який ти отримуєш в процесі. Напевно, це психологічний момент, який дозволяє тобі бути в нормальному емоційному стані", – розповідає Світлана.
Наразі команда радіо tremBEATS.fm шукає ґранти. Щоб спростити шлях отримання фінансової підтримки, планують відкривати громадську організацію.
Світлана думає, що радіо для українців мовитиме більшу кількість часу, адже вони досить активно адаптувалися в Берліні. Існує багато подій, крутих людей, організацій, створених за півтора року, про які варто розповідати. А ще команда проекспериментувала і організувала радіоконцерти.
Діти забувають, як писати
Ще в молодості, після практики в університеті, Світлана пообіцяла собі, що нізащо не піде працювати у школу. Але життя в евакуації усе змінило, нині вона – керівниця другого класу української школи у Магдебурзі.
Дівчина, з якою вони разом жили в таборі для біженців, ініціювала створення ферайну – центру розвитку дитини з перспективою зробити школу – і запропонувала Світлані викладати.
Ідея з ферайном крок за кроком збільшувалася у своїй статусності: з’явилося бачення, що це має бути повноцінна школа.
"Дуже сподіваємося, що вона буде розвиватися також з підтримки керівництва міста. Принаймні вони обіцяли підтримати, щоб пройти всі етапи від ферайну до офіційного навчального закладу, який буде мати акредитацію. Тобто українські вчителі зможуть приїжджати сюди, буде змога давати дітям табель про закінчення школи або можливість писати ЗНО тут. Адже багато хто планує вступати в українські виші наступного року", – каже Світлана.
У її обов'язки входить все, чим займається класний керівник. Жінка викладає англійську, німецьку, арт-терапію, предмет "Я досліджую світ", математику, українську мову і читання. Працює за програмою НУШ.
Нині Світлана – класна керівниця другого класу української школи у Магдебурзі. Фото: Архів героїні
"Намагаємося максимально наблизитися до українського навчання, наскільки це можливо, тому що якщо українські діти ходять до школи щодня, то у нас уроки всього двічі на тиждень по дві години", – розповідає Світлана.
За списком у її класі 16 дітей, постійно відвідують заняття 10-12. Багато з них цього року пішли в український другий клас і в німецький перший водночас. Заняття відбуваються у другій половині дня, після того, як діти повертаються з німецької школи.
"Досить цікаво виходить, тому що вони під час уроку можуть відповідати німецькою. Німецькі діти, коли щось закінчують робити, кажуть "Ich bin fertig" – "я закінчив". От вони не кажуть "я вже все зробив", вони кажуть "fertig" . Вони можуть якусь фразу сказати німецькою на уроці математики або української. Дуже часто, коли ми підписуємо зошити, запитують, якою мовою це робити. Проблема для дуже багатьох дітей: вони забувають, як писати", – ділиться жінка.
За її словами, в учнів першого-другого класу набагато більше проблем, ніж у дітей, які встигли закінчити третій-четвертий клас в Україні, адже вони вже отримали українську базу, навчилися читати. Натомість першо- й другокласникам українську треба вчити як ще одну мову: діти нею майже не читають і не пишуть, або ж пишуть друкованими літерами. Є у класі жінки діти, які української не розуміють, тому їм Світлана окремо пояснює спеціальні моменти, наприклад, додавання чи віднімання.
Іспит з плавання і склад картоплі – навчання у німецьких школах
Син Світлани цьогоріч пішов лише до німецької школи. Його українська школа, де він закінчив три класи, вийшла на офлайн-навчання. Світлана вирішила забрати документи, адже не бачить сенсу у сімейній формі навчання.
"Українським учням тут складніше, тому все викладається іноземною мовою. На побутовому дитина може нею спілкуватися. Але коли німецькою розповідають купу граматичних нюансів, які вона не дуже розуміє українською – то це виклик. Єдиний предмет, який не читається в німецькій школі, – це українська мова. Всі інші предмети початкової школи дуже схожі з нашим НУШем", – розповідає жінка.
Вона каже, що труднощів із влаштуванням сина до школи не було: потрібно лише заповнити заявку на сайті або відправити її поштою, взявши анкету в спеціальному шулянті – шкільній службі. Дитину запрошують на спеціальну медичну комісію, після цього приходить лист, у якому повідомляється, в яку школу її зарахували. Початкову школу не можна обирати: вона прив’язана до місця проживання.
У середній і старшій школах для українців створили спеціальні класи, де вони можуть підтягнути німецьку. За ідеальних умов, якщо школяр вільно володіє німецькою, батьки заповнюють заявку, вибираючи дві школи: із першим та другим пріоритетом.
За словами Світлани, у молодшій школі – багато практики і мало домашніх завдань. Навчання дає підґрунтя, фундаментальні базові знання: у математиці школярі можуть тривалий час повторювати тему, приєднуючи до неї щось нове. Також діти глибоко вивчають речі, які в Україні можуть проходити побіжно. Приміром, з чого складається картопля, що всередині є крохмал, магній.
"Тут діти набагато самостійніші. Наприклад, подруга розказувала, що в її доньки у Гамбурзі є тиждень, коли вони вчаться користуватися громадським транспортом. Їм дають мапу і завдання дістатися з точки А в точку В, щоб дитина вміла орієнтуватися по назвах (вони в усіх містах однакові), знала напрямок трамваю, вміла користуватися Google Maps тощо", – розповідає Світлана.
Наостанок жінка зауважує: "Дуже помиляються люди, які вважають, що переселенцям тут тепленько, солодко, не бахкає і гроші платять. Насправді все не так. Рівень людей з депресією тут досить високий. Просто про це не дуже прийнято говорити в українському суспільстві. Ми теж тут живемо у стані, коли ми не знаємо, що завтра. Закінчується тимчасовий захист, а далі що? До того ж багато людей покинули кар'єру, поїхали рятувати своїх дітей, і вони тут починають все з нуля".
Крім волонтерської роботи на радіо і в школі, Світлана за донати на ЗСУ проводить майстер-класи з техніки мовлення і публічних виступів для українців у Магдебурзі. Жінка відчуває вдячність до переселенців, які не лише намагаються будувати своє життя заново, а й намагаються максимально підтримувати українську армію.
3020
