Журналістка Евакуація.Сity поспілкувалася з Іриною Вербівською про її евакуацію, фіксування російських воєнних злочинів і те, як медійність допомагає жінці привертати увагу іноземців до України.
Переїзд до Німеччини
Початок повномасштабного вторгнення заскочив підприємицю Ірину Вербівську в рідних Черкасах. Коли у місті завили сирени, вона пішла до укриття разом зі своїм пітбулем. Однак містяни не були раді тварині у сховищі: сказали, що наступного разу Ірину з собакою до укриття не пустять, тож жінка взяла невеликий пакуночок з речами і поїхала до бабусі в село. Сподівалася там перечекати кілька днів і почути новину про закінчення воєнних дій. Але через тиждень стало зрозуміло, що треба звикати до затяжної боротьби з ворогом.
Шпальта New York Post, на яку потрапили фото з Бучі та портрет Ірини Вербівської
Місце, де жила Іринина бабуся, розташоване недалеко від Києва, тож до їхнього будинку долинало гуркотання літаків й звуки вибухів. Було тривожно і лячно, тому жінка вирішила евакуювати найрідніших за кордон. Обрала Молдову, бо це недалеко від України, тож жінка мала змогу передавати допомогу військовим.
У дорозі до Молдови було не менш страшно: автівка Ірини їхала одразу за колоною українських танків. "Обігнати їх було нереально, – пригадує жінка. – Я думала, можливо, російські літаки знають про цю колону? У машині моя бабуся, мама – всі плакали. Я мала бути сильно і не показувати свій страх".
В евакуації Ірина волонтерила: ледь не кожен день передавала щось військовим: у той час найчастіше павербанки. "У мене навіть немає вже місця в паспорті – дуже багато штампів, тому що це був кордон Молдови і України, я кожен день туди ходила", – розповідає жінка.
Пошук роботи в Молдові був нелегким, через два місяці Ірина з родиною переїхала до Німеччини. У цій країні за тиждень вона вже працювала, адже володіє англійською та німецькою. Ірина влаштувалася у мерію міста, де допомагає переселенцям з України владнати усі питання, що їх турбують.
Ірина з бабусеюФото: Bild.de
Свідчити не можна мовчати
Українку шокувало, як показують російсько-українську війну на німецькому телебаченні: іноземці не бачили, наскільки вона страшна, не розуміли реальних масштабів і жахів, каже Ірина.
У той час вона переглядала фото свого друга Івана Захаренка: чоловік їздив Україною, знімав, що відбувається у різних регіонах і публікував світлини в соцмережах. Тоді в Ірини з’явилася думка: "Я працюю в мерії міста, маю зв'язки з пресою, телебаченням. Якщо поїду з ним і зафіксую те, що відбувається, це дуже допоможе Україні. Я хотіла бути корисною", – пригадує жінка.
Тож вона поїхала в Україну, батькам сказала, що вирушає у відрядження в Берлін, аби вони не хвилювалися.
Відтоді Ірина поверталася на Батьківщину чотири рази: фіксувала воєнні злочини росіян після деокупації Київщини та в Маріуполі. Про те, як потрапила у місто, що опинилося в блокаді, розповідати не може. Але це був останній раз, коли вона наражала себе на небезпеку:
"У той день ми могли загинути. Батьки навіть не знали, де мене шукати. Ти дивишся на зруйноване місто, якого вже немає, і не віриш, що таке може відбуватися в цьому сторіччі. Був момент, коли літали літаки, а ми лежали на тілах загиблих – вдавали, наче мертві. Я тоді подумала "зараз вони вистрелять зверху – і все. Секунда – я навіть не зрозумію, що померла", – розповідає жінка.
Тоді Ірина вирішила, що більше не поїде в подібні обставини, краще допомагатиме українцям з-за кордону. У Німеччині вона всюди, де могла, показувала фото і відео, які зробила під час поїздок, наголошувала, що росія – країна-терорист і просила публікувати знімки та розповідати людям правду про російсько-українську війну.
Ірина на німецькому телебаченні Фото: Архів героїні
"Я хотіла, щоб ці фото з’являлися в газетах, журналах, але Європа не дуже цікавилася такими знімками, тому що тут такі кадри заборонені. Можливо, Європа боялася таке публікувати. Або ж не можна показувати таку картинку по телевізору, бо це дивитимуться діти", – каже українка.
Ірину запросили на інтерв’ю на німецькому телебаченні. Журналістка порадила жінці звернутися до свого друг із США, який працює в газеті "New York Post", поділилася його контактами. Ірина написала журналісту, прикріпила фотографії – згодом прийшла відповідь: її запросили в Нью-Йорк.
У центрі найбільшого міста США Ірина дала інтерв’ю для американського таблоїду. Саме на вулиці Нью-Йорка журналісти зробили фото українки, яке опинилося на першій шпальті газети та на розвороті видання. Свідчення Ірини займають дві шпальти газети під рубрикою "Вторгнення", надрукованою виразним жирним шрифтом.
Свідчення Ірини Вербівської в New York Post. Фото: Соцмережі Ірини Вербівської
"Не скажу, що почувалася якось особливо. Я вже мала досвід співпраці і з німецькими, і українськими медіа", – коментує українка.
Ірина професійно займається підводним плаванням та полюванням, сюжети про неї робили як загальноукраїнські телеканали, так і міжнародні видання. Тому в момент фотографування не відчувала емоцій, які закарбувалися в пам’яті, просто була задоволена, що її зусилля не були даремними і вона має змогу розповісти про війну в Україні на широку аудиторію.
Також на передовиці видання опублікували фото, яке у Бучі зняв колега Ірини Ігор Захаров. "Його зробили за кілька днів після того, як росіяни пішли з міста. Коли ми приїхали, на вулицях було багато тіл загиблих. Це були звичайні люди: чоловік, який їхав на велосипеді, жінки, які просто йшли по вулиці. Коли в США побачили ці фото, журналісти запитали: "А де солдати? Де військові?" Адже всі тіла, які там були, – це тіла цивільних людей", – каже жінка.
Фото для публікації відібрала редакція "New York Post", чому помістили саме цей кадр на першу шпальту Ірині не пояснювали. До виходу газети жінка не знала, що її портрет опиниться поруч із фотографією з Бучі. "Мені не казали, як будуть розташовані фото. Я взагалі не уявляла, що вони опублікують мій портрет: думала, що будуть фотографії з України, з війни. Тому, коли побачила своє фото, дійсно здивувалася. Думала, що вони роблять знімок для себе, принаймні точно не на обкладинку", – говорить українка.
У той час, коли після інтерв'ю для "New York Post" Ірина сиділа в літаку, який мав доправити її із США до Німеччини, її телефон раптово почали обривати дзвінки: жінку запрошували на ток-шоу. Кілька інтерв’ю вона пізніше дала в онлайні, приміром для News Nation.
"Коли вийшла газета з моєю фотографією, не скажу, що я була дуже щаслива. Звичайно, я була рада, що люди побачать кадри справжньої війни в Україні, але я хотіла, щоб їх опублікували більше країн: не тільки Америка, а й Європа. Адже європейці не завжди розуміють, що таке війна. Вони думають, що в нас лише солдати стріляють. Я розказувала і про зґвалтування, і про те, що бачила на власні очі. Люди просто шоковані. Я хочу всім розповісти про те, що відбувається у нас" – коментує жінка.
Ірина в Нью-ЙоркуФото: New York Post
І додає, що на наступний день після виходу статті хтось намагався зламати її соцмережі: "не знаю, кому це було потрібно, але була атака на мій інстаграм і фейсбук. Раніше зі мною такого ніколи не траплялося. Можливо, це були росіяни, – міркує жінка. – Дуже багато людей знаходили мене в інтернеті: писали і позивні повідомлення, і погрози".
Реакція на публікацію
Чимало суперечок в інтернеті викликав колаж, яким проілюстрували текст з героїнею. Люди писали гнівні коментарі, мовляв Ірина стоїть на тлі мертвих тіл і всміхається, "але це фото було зроблено в центрі Нью-Йорка і мене попросили усміхнутися на камеру, – пояснює жінка. – Насправді мені було некомфортно всміхатися. Думаю, він попросив зробити це тому, що в Америці люди на фото зазвичай усміхнені".
Хтось опублікував цей знімок в одній з телеграм-груп, у коментарях посипалися погрози. Спершу Ірина відписувала, що це колаж, а фото зроблене у США. Однак це не допомогло. "Якщо люди хочуть висловити негатив, то аргументи не допоможуть. Одне моє повідомлення-пояснення – а за ним 100-200 негативних. Тому я вирішила, що не буду більше нічого писати і пояснювати. Це було правильне рішення: зрештою всі заспокоїлися", – розповідає жінка.
Ірина переконана: публікація допомогла їй бути почутоюФото: Архів героїні
Гостро сприйняли появу Ірини на першій шпальті газети батьки і друзі: сказали, що жінка взагалі не думала головою, адже наражала себе на небезпеку, коли їхала робити ці фотографії в таких обставинах.
Однак жінка переконана: ця публікація допомогла їй бути почутою. Завдяки фото в New York Post у неї з’явилося багато нових контактів, її оточення поповнилося людьми, які допомагають Україні, зокрема вдалося зав’язати теплі взаємини із Rotary Club – міжнародне об’єднання ділових та професійних лідерів, яке має на меті впроваджувати позитивні зміни в суспільстві та світі. Проєкти, які реалізують ротарійці,– різнопланові. Серед них:
- сприяння миру;
- боротьба з захворюваннями;
- захист материнства та дитинства;
- забезпечення населення чистою питною водою;
- підтримка освіти та розвиток місцевої економіки.
"Це допомогло тим, що люди мені довіряють. Одна справа, коли я пишу, що мене звати так-то і я хочу зібрати донати на допомогу Україні, а інша справа, коли люди бачать мене, розуміють, що це не вигадана людина. Це дуже допомагає", – каже Ірина.
Відтоді жінка продовжує розповідати про події в Україні іноземній пресі й розсилати фотографії та відео, які підтверджують російські воєнні злочини. Вона сподівається, що ці матеріали будуть цінними для майбутніх кримінальних проваджень над злочинцями. Також Ірина працює над масштабним проєктом: мріє побудувати реабілітаційний центр для людей, які постраждали від війни. Жінка вже знайшла людей, готових інвестувати у нього, каже, у цьому також допомогла медійність. Відкрити центр планує у Черкасах, адже там є річка, ліс і сприятлива атмосфера для реабілітації.
"Я не збираю донати, натомість готую дуже великі проєкти, які коштують дуже багато. Стаття дуже посприяла у пошуках контактів, які дадуть змогу мені допомогти Україні майбутньому. Уже є план, уже знайшла людей з США та Німеччини. Але коли відкриється центр, точно сказати ще не можу", – коментує Ірина.
У Німеччині вона планує залишатися до завершення війни, а після – прагне повернутися в рідне місто.
Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту "Media Viability Project". Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки International Media Support (IMS) та NED.
3020
