Христина Біляковська, комунікаційниця, журналістка та ідейна натхненниця проєкту розповіла редакції Евакуація.City, навіщо нам архів колективної пам’яті про любов та чому кохання під час війни – можливе, потрібне і часом необхідне, як ковток повітря.
От коли відчуєш, що не можете одне без одного, тоді – це кохання. А як можеш – то ще треба шукати!
Пані Марія зі звільненого Мощуна
Я тебе війна
Проєкт "Я тебе…війна. 100 історій кохання" – волонтерська ініціатива чотирьох українок, яка з'явилася влітку 2022 року.
Ціль проєкту – зібрати сотню незвичайних історій кохання під час війни різних людей: від госпітальєрів/ок до волонтерів/ок, від поліцейських до переселенців/ок, від рятувальників/ць до медиків/инь, від журналістів/ок до військових.
Кохання під час війни
Проєкт "Я тебе..війна" виник на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
"Березень, кінець лютого. На той момент всі ставили собі запитання – чим ти можеш бути корисним? Окрім волонтерства і донатів. І я подумала – що я роблю в житті найкраще? Писати і слухати. Я ж журналістка", – говорить Христина.
Дівчина замислилась – що відбувається з людьми, які планували на освідчення/одруження на лютий-березень 2022 року?
Всі ці питання Христина поставила своїй подрузі, журналістці Вікторії Ткачук.
Христина Біляковська та Вікторія Ткачук
Спершу дівчата вирішили зібрати 50 історій кохання – але зрозуміли, що цього замало, і вирішили знайти 100 та запуститися на сотий день війни. Так народився проєкт "Я тебе.. війна".
Журналістки і комунікаційниці вирішили створити величезний архів історій реальних людей, які можуть стати корисними для письменників, режисерів та документалістів.
"Наша місія – не просто зробити проєкт і зібрати 100 історій. Це про архівацію історій кохання реальних людей під час війни для того, аби створити новий елемент колективної пам'яті українців та українок", – розповідає комунікаційниця.
Уся команда проєкту: Христина Біляковська, Анастасія Вуйко, Вікторія Ткачук, Ельвіна Ісмаілова, Анна Мишко
Квіти і бруківка
Їй 68. Вона переїжджає з Маріуполя. Її чоловік залишається захищати домівку, а вона евакуйовується до Львова. Тут створює квіткову крамницю і починає все спочатку у місті з іншого боку країни.
"Вона така світла була, ця жінка. І ця історія її така ж світла. Чоловік спершу пішов воювати в 2014 році – пояснював їй, що його місце там, де він народився. Мусить там відбивати і відбудовувати землю", – згадує Христина.
Історія пари
Новоспечена львівська квіткарка проводжала журналістів проєкту зі словами – там мій чоловік. Немає за нього кращого.
Уламки і через/парканна історія
Баба Марія і дід Вітя знали одне одного 14 років. Жили через паркан, обоє – одружені. Дід Вітя розлучився зі своєю дружиною, чоловік Марії загинув.
Баба Марія і дід Віктор
І поступово, роки після того, як обоє втратили свої пари за різних обставин, уже в літньому віці – сусіди дозволили собі глянути одне на одного іншими очима.
" – А як залицявся, бабусю Маріє?
– Йде з роботи якось і каже: "Сасєдка, що це до тебе навіть в гості неможливо зайти?". А я йому: "А ти з роботи? Кушать хочеш? Чаю може? Просто по-сасєдськи, я всіх угощаю!" Тоді він раз зайшов. Потім ще раз. Ой, доця, такого почуття людського не було ніколи.
– Якого?
– Ну, що не можемо одне без одного. Ми прожили 14 років і не сказали "брешеш"", – розповіла пані Марія проєкту "Я тебе...війна".
Пара разом уже 14 років
За плечима 73 річної Марійки 59 років життя без Віті, і 14 – з Вітею.
Тепер за плечима у літньої пари – вщент зруйнований будинок, спалені дерева та розбита бруківка. Зараз Баба Марія з дідом Вітею живуть у майже знищеному росіянами селі Мощун, що за 30 кілометрів від Києва.
Вітя навіть не розповів своїй Марійці спершу, що будинок зруйнували росіяни – пробував відновити його самотужки. Пара евакуювалась на Київщину, і звідти чоловік правдами і неправдами намагався вирватись у Мощун та хоч мінімально "причесати" дім для коханої жінки.
"– Бабусю Маріє, а що таке любов? – запитує Христина на інтерв’ю.
– Взаєморозуміння і повага. Це повинно бути. І таке, доця, знаєш, що без тієї людини дня не можеш прожити. Якось мене прооперували, я тиждень була в Києві в дітей. Я додому рвалася страшенно, кожен день плакала. Хотіла до нього, щоб він мене обійняв. Щоб просто поговорили! Вже не ті года, щоби щось більше", – говорить баба Марії Христині у лазні, в якій тепер живе замість збудованого тяжкою працею будинку.
Марія і Віктор у єдиному "домі", який лишився їм після руйнувань російської армії
Пара відмовляється навідріз жити з дорослими дітьми у їхніх домівках. Лишається разом, у своїй лазні.
" – Ви щаслива?
Нікуди правди діти, на цьому моменті я очікувала щось на кшталт: "Та яке тут щастя, доця? Будинку немає, сама бачиш! Живемо в сауні, яке щастя" . Але…
– Так, доця. Не дивись так на мене. Я щаслива, навіть зараз", – говорить пані Марійка Христині і проводжає її додому.
Навіщо я вчила ту іспанську?
Українка Олена ніколи не розуміла, навіщо їй та іспанська. Провчилась 4 роки на престижному факультеті, проте в результаті в роботі згодилось тільки знання англійської. Влаштувалась в престижну міжнародну компанію,
"Я мріяла про Барселону ще з університету. І тільки через 5 років після завершення навчання поїхала туди. Коли вперше там опинилась, була зачарована. Часом я думала про еміграцію, але це здавалось нереальним. Я не могла уявити, як збираю валізи, покидаю країну і переїжджаю жити до Іспанії. І хоч я не відчувала на сто відсотків, що Київ – моє місто, та в мене тут була чудова робота, близькі люди і мені було досить комфортно. Я не знаю, чи наважилась би колись на цей крок, якби не війна… Бо навіть 24 лютого я не готова була виїжджати з країни", – розповідає Олена проєкту "Я тебе війна".
Олена та Давід
Проте повномасштабне вторгнення змінило усі плани чи ідеї дівчини.
Спершу Олена потрапила в евакуацію до німецького села, та не могла сидіти там без діла – відправила резюме до групи "Волонтери Іспанії" в соцмережах. Там з дівчиною сконтактували, пообіцяли зустріти в аеропорту, відвезти до Червоного Хреста та допомогти з документами.
В аеропорту дівчину зустріла її доля.
"Приземляюсь. Забираю валізу. Виходжу, а мене зустрічає дуже симпатичний іспанець. Це був мій роботодавець Давід. Він виявився волонтером, який з лютого допомагає українцям з житлом, роботою, документами...
Олена та Давід
Коли Давід дізнався про війну, дуже хотів підтримати українців. І він такий був не один. Так навколо нього створилась група у вотсап, де іспанці писали запити щодо допомоги нашим біженцям, як от: "Сьогодні прилітає літак, треба зустріти українців, хто може завести в Червоний Хрест?" . Крім цього, у квартирі Давіда вже як другий місяць жили українці, а сам він спав на підлозі", – розповіла Олена проєкту.
Щось заіскрило між українкою та іспанським волонтером.
"Я зустріла чоловіка, який жертвував своїм комфортом, сном, часом заради незнайомих людей. А я ж багато років працювала з соціальними проектами та благодійністю – і це велике серце мене підкорило. Я запитувала його, чому він це робив.
Пара тепер разом допомагає українцям в Іспанії
Він каже: "Не знаю, але знав, що маю. І це привело мене до тебе. Ти мені, як нагорода", – цитує Давіда Олена.
Дядько одеситки був моряком і її найкращим другом за сумісництвом. Він завжди розказував дівчинці історії про свої подорожі – то їх екіпаж захопили пірати, то шторм перекидав корабель, то він відвідував екзотичні країни. Історії вражали дівчинку, а іноземні слова, які дядько говорив дитині, працюючи з іспаномовним екіпажем, назавжди залишились у її голові і серці.
"Так вийшло, що я приїхала в Барселону і мене одразу з літака зустрів мій принц. Ніхто не знає, де і в яких обставинах ти зустрінеш своє кохання. Виходить, що все життя вело мене до нього. Мало того, тепер я працюю перекладачем іспанської, як і колись мріяла. Допомагаю українцям з оформленням документів. Пазл нарешті склався", – говорить Олена.
Нещодавно "Я тебе...війна" вийшла у книжковому форматі у видавництві "Vivat". Крім книги та сайту, дівчата запустили подкаст з історіями кохання під час війни. Щоб кожна людина могла дотикнутись до любові тим способом, який найближчий до її серця.
3020
