Про дилеми, з якими зіштовхується Алевтина, дивіться у відео Свої.City.
Перебудувати драмтеатр чи залишити як є
Алевтина зізнається: не любить розмов про те, що буде після перемоги. Втім, на місці зруйнованого росіянами драмтеатру має бути меморіал пам'яті загиблих.
"Там не може бути водевілю, комедії, відновлення зруйнованого театру із функцією театру. Зважаючи на бекграунд цього простору, коли на місці театру був собор Марії Магдалини і курган, де побудували собор. Тож на цьому місці має бути стела або простір, де люди можуть спробувати осягнути цю трагедію, оплакати тих, хто загинув внаслідок росіян і їх дій", – розмірковує Алевтина.
Підтримувати чи ні мера Маріуполя
У своїй роботі Алевтина багато перетинається із міською владою Маріуполя, разом вони втілюють культурні проєкти. Втім, деякі напрями діяльності міської ради Маріуполя Алевтині не подобаються, тож ця дилема досі "жива".
"Важко сьогодні говорити про повернення в Маріуполь, про відновлення міста після деокупації. Я розумію, що деокупація – це життя тисяч воїнів, які сьогодні боряться на фронті. Я не маю морального права говорити, що ми повернемося і все відновимо, бо я не на фронті. Хоча й подекуди дуже-дуже хочу. Для мене, відверто, повернення – дуже болюча тема", – каже Алевтина.
Сьогодні Україна здобуває унікальний досвід у відбудові, якого немає жодна країна світу. Про це буде говорити протягом наступних 10 - 20 років, зокрема й про Маріуполь, переконана Алевтина.
Сумувати за Маріуполем чи прийняти факт окупації та відпустити?
"Я не можу не сумувати за Маріуполем. Це трагедія, яка щоденно та щосекундно нагадує, що я не вдома. Люди з Донецька кажуть, що ми проживаємо зараз їх 2016 рік. Коли треба прийняти, що ви не вдома і навряд чи будете там у найближчий час. Треба осідати, треба вже зараз будувати нове життя. Я не можу це зробити. Я не можу зробити вигляд, що в мене нова сторінка і нове життя", – каже Алевтина.
Вона продовжує жити далі, пам'ятаючи, що сталося із її рідним містом, підкреслює Алевтина.
Розповідати сину про звірства росіян чи обмежити його знання про війну
Алевтина часто подорожує із сином. Вони разом ходять на мітинги, присвячені оборонцям Маріуполя, полоненим, покази фільмів, презентації виставок.
"Я завжди перечитую і намагаюся донести, що не завжди буде комфортно, адже на таких подіях формується простір рефлексії про трагедію. Я подекуди шокована, бо він самостійно каже, що хоче розповісти про досвід окупації, висловити свою думку про трагедію у Маріуполі, хоче піти на акцію підтримки полонених", – каже Алевтина.
Зараз молодь росте надзвичайно свідомою та радикальною, каже Алевтина.
"Мені особисто в дитинстві такої радикальності не вистачало", – каже переселенка.
Спонукати сина до еміграції чи залишатися в Україні
Зараз син Алевтини навчається дистанційно.
"Для мене інститут школи після Маріуполя значно впав, тому що в школі мого сина першими зустріли окупантів. Школа №53 прозвучала у всіх новинах, бо її директорка та завучі зняли вишиванки і взяли в руки трикольорові ганчірки, почали перебудовувати навчальну програму. Ці жінки кричали мені: "Алевтина, здавайте на штори". Тому школа для мене – не головне. Головне – виховати дитину свідомою людиною".
Алевтина сподівається, що доти, поки син досягне повноліття, війна вже закінчиться. Тож головна дилема жінки: "йти чи не йти до армії", щоб безпосередньо долучитися до визвольної боротьби, зізнається маріупольчанка.
"Я кожного дня сварю себе, що мені не вистачає сил. Мені треба бути мамою і піклуватися про малого, я не можу кинути його напризволяще. І піти служити... хочеться і страшно. Думаю, у багатьох дівчат зараз такі проблеми".
Захисники Маріуполя чи Захисники "Азовсталі"
"Для мене особисто – "Захисники Маріуполя". Зараз у полоні перебувають люди, які були не тільки на "Азовсталі", а й у різних куточках Маріуполя. А ще Маріупольський гарнізон обороняв не "Азовсталь", а безпосередньо Маріуполь. І в ході бойових дій вийшло так, що вони опинилися на цьому металургійному гіганті".
Втім, якщо людина долучається до мітингів із гаслом про звільнення "Захисників Азовсталі" – дякую, що долучилися, підкреслює Алевтина.
Запасатися продуктами та ліками чи "не бути як бабця"
Запаси врятували родину Алевтини під час облоги Маріуполя. Втім, до всього треба підходити із розумом, каже жінка. Деякі продукти та ліки можуть псуватися з часом, тож запаси постійно треба оновлювати.
Плацкарт – місце для рефлексії
У довгих мандрівках Алевтина переважно обирає плацкарт, адже, на думку жінки, це простір для знайомств та рефлексії.
"Нещодавно ми познайомилися з дуже крутим чуваком із міста Кам'янське, коли їхали в купе. Тому або плацкарт, або купе, залежить від людей. В останні роки бажаю мандрівникам, аби ніхто поруч не хропів та щоб не було неприємного запаху від шкарпеток", – жартома каже Алевтина.
Азовське море чи Чорне море
"Азовське, звісно. Тільки сьогодні згадували нашестя сонечок, через яких подекуди неможливо було купатися. Треба було розгрібати їх руками. Потім – нашестя медуз. Не просто Азовське море, а район "Слободки": шлакова гора, там димить конвекторний цех, не завжди чиста вода. Але коли ти на годину після роботи можеш вирватися, а не їхати кудись лише на вихідних. Не пам'ятаю день у Маріуполі влітку, який проходив без моря. Азовське!".
3019
