Редакція Евакуація.City поспілкувалася з людьми з людьми, які виїхали з відносно безпечних регіонів України, чому вони прийняли таке рішення, як почуваються та як відповідають на критику.
Ми вхопилися за випадкову можливість
Христина* 1 березня виїхала з чоловіком і трьома дітьми зі Львова в невеличке містечко на заході Ірландії.
Христина з сім’єю у Львові
*Прізвище не вказане на прохання героїні.
Далі пряма мова героїні...
Чому вирішили їхати
24 лютого діти весь ранок чули сирени. Вдома відчувалася напруга, я бачила, як вони починають хвилюватися. У той же день після обіду ми виїхали до батьків за місто, бо у них в хоча б є хороший підвал. Через два дні у нашу квартиру поселилася сім'я із Запоріжжя – подруга нашого кума з хворим батьком, який потребує догляду. Ми надали їм своє житло безплатно. Через те, що в цей час робилося на кордоні ми й не задумувалися про виїзд з країни.
Не уявляли, як це фізично можна зробити. Чоловік записався в місцеву тероборону, оскільки він комісований і не підлягав мобілізації.
Раптом наш знайомий з Німеччини написав, що везе до Львова гуманітарну допомогу, а назад матиме вільні місця в машині і може нас вивезти. Фактично ми вхопилися за цю випадкову нагоду – наші наплічники і так стояли нерозпаковані, квартира у Львові була зайнята, тож вирішили ризикнути. Нам ніби випала золота карта – можливість виїхати без стояння у чергах. Тим більше ми вже мали досвід подорожей з дітьми закордон бюджетно, з багатьма пересадками без особливого комфорту.
Впевненості додавало те, що я трохи знаю англійську, а чоловік ще й польську та німецьку. Ми до останнього не знали, чи дозволять чоловікові покинути країну і що робити далі. Зізнатися чесно, без нього з трьома дітьми я сама не впоралася б, адже в мене вже був негативний досвід, коли я кілька місяців справлялася з ними самотужки. На щастя, у нас лише запитали посвідчення багатодітної сім'ї і пропустили. Лише опісля ми почали думати про наступні кроки.
Як вдалося облаштуватися на новому місці
Три дні ми пробули транзитом в Німеччині у знайомого, де не могли залишатися надовго, бо він має велику сім’ю. Вирішили їхати подалі від війни й росії в англомовну Ірландію. Через соцмережі вдалося швидко знайти помешкання, ознайомитися з інформацією щодо документів, нових законів щодо українських біженців тощо. 5 березня ми приїхали в малесеньке містечко, фактично село. Були тут першими українцями не лише в самому населеному пункті, а й по всій околиці, тому місцеві дуже охоче нам допомогли.
У перші дні ми багато спілкувалися з місцевими і як наслідок вже на третій день діти пішли безплатно в державну школу, а чоловік дуже швидко знайшов роботу зі встановлення жалюзі. Також йому пропонували влаштуватися на ферму з вирощування молюсків. В Україні він займався музикою. Зараз активно знайомиться з місцевими музикантами, тож, сподіваюся, зможе реалізуватися і в цій сфері.
Одна сім’я запропонувала нам пожити у них безкоштовно, та, коли ввійдемо в колію і чоловік почне отримувати стабільну зарплату, плануємо почати платити їм оренду, щоб не зловживати гостинністю. Загалом же оренда в Ірландії дуже дорога – від 1000 євро в містечках до 2-3 тисяч євро в Дубліні. Багато українців їдуть в Ірландію саме через пристойну фінансову допомогу – 200 євро на дорослого і 40 євро на дитину на тиждень + 140 євро на дитину щомісяця. Та не варто дивитися на це через рожеві окуляри – зважаючи на високий рівень життя це не так і багато.
Коли ми тільки приїхали я ще час від часу бачила оголошення про житло для українців, але зараз знайти його стало великою проблемою. Важливо розуміти, що по приїзду вас можуть поселити в не надто комфортну будівлю і незрозуміло що буде далі.
Діти, попри незнання мови, досить швидко адаптувалися. Зараз вони в процесі її вивчення.
Ірландці дуже вболівають за нас. Навіть у цьому містечку із населенням до 1 тисячі людей вони зібрати цілий великий автобус та мікроавтобус гуманітарної допомоги. Я вчуся в них отієї безпосередньої щирості, відкритості і милосердя, яке вони проявляють не лише на матеріальному рівні, а й на рівні людських стосунків.
Як почуваються українці за кордоном
Коли ми вирішили базові побутові питання, почався період повернення до війни, до новин з України. І якщо, коли ми були вдома, за нас із дітьми переживали родичі, то тепер ми переживаємо за них. Не знаю навіть, що гірше.
Почуття вини за те, що поїхали, періодично виникає в мене з різною гостротою. По-перше, через те, що ми виїхали зі Львова, де до недавнього часу було відносно спокійно. Це, якщо виття сирен у принципі може здаватися станом спокою і нормальності. По-друге, тому що ми разом із чоловіком, хоча він і звільнений від служби. По-третє, за те, що нам все відносно легко далося: швидко перетнули кордон, знайшли житло і адаптувалися в Ірландії.
При цьому ми їхали в невідомість, без жодних конкретних планів, з думкою про те, що якщо щось піде не так, просто повернемося назад. Та, коли я дивлюся на своїх трьох дітей – одразу стає легше. Приходить усвідомлення відповідальності не лише за їхнє життя, а й за почуття безпеки.
Як реагують на критику і звинувачення
Ми про все це дуже багато говоримо з чоловіком і досі... Так, я можу сказати, що на відстані переживати війну в Україні важко, але це все одно будуть смішні слова порівняно з тим, що відчувають люди, які зараз у гарячих точках. Тому я краще промовчу... Єдине, що перш ніж писати родичам про якісь чергові наші радісні події, я заходжу в телеграм перевірити інформацію, коли востаннє була і чи не саме зараз повітряна тривога. Ну й загалом я так і не відписалася від каналу із цими сповіщеннями.
Зі сторони ніхто нам відкрито не закидав, що ми, мовляв покинули безпечний регіон. Мабуть тому, що ми навіть не встигли повідомити багатьом знайомим про наш виїзд. Лише батьки, кілька найближчих родичів і друзів знали про це.
Проте часто натрапляла на закиди у соцмережах про мешканців західної України, які покинули чи планують покинути країну звідти, де не бомблять. Лише зараз, коли на Львів нанесли кілька авіударів, один з яких неподалік нашої квартири, вони перестали мене хвилювати. Однак саме читання подібних сварок в коментарях лишає неприємний осад.
Хороше насіння треба зберегти
Ірина Свиренчук переїхала в другий день війни з Івано-Франківська в Краків (Польща).
Ірина Свиренчук
Далі пряма мова героїні...
Чому вирішили їхати
24 лютого зранку я побачила, як над моїм будинком летять ракети. Дуже низько з легким здавалося б незагрозливим шурхотом. Потім, коли ми стояли на кордоні і люди проходили повз машину, зачіпаючись балоновими куртками об скло, я щоразу жахалася цього звуку, схожого на шурхіт ракети.
Я повернулася в будинок, де з другого поверху саме спускалася з жовтою валізкою моя 15-річна донька Анна. Вона сказала: "Війна. Йдемо в гараж". Аня навчається в 10 класі і в вівторок, 22 лютого, їх збирали на площі й показували різні види боєприпасів. На "Захисті Вітчизни" вони вивчали надзвичайні стани і в четвер саме мали писати тематичну контрольну. Але замість контрольної все відбулося насправді.
Ми пішли в гараж, де підготували заздалегідь ліжко й диван. Донька поскладала всі свої книжки під опорну стіну у ванній. Зверху на них лежав ведмедик, з яким вона раніше спала. Все, як вчили в школі, тільки насправді. Ми пересиділи першу повітряну тривогу, вийшли з підвалу і вже тоді дізналися, куди прилетіли ракети.
На другий день мені зателефонувала подруга з Кракова і сказала: "Іро, відкрили кордони для біженців. Бери Аню і вези сюди, бо хороше насіння треба зберегти". Я пригадала, як воєнні розповідали про Чечню: "Найгірше, коли лишаються цивільні і ми не можемо робити свою роботу". Також ті ракети, які я бачила на власні очі, не давали мені спокою. Я не хотіла просто сидіти у підвалі чи плести сітки, мені треба було чимось зайнятися.
Сказала чоловікові, що поїду. Усю ніч перед дорогою я пролежала з розплющеними очима. Чоловік правдами-неправдами знайшов бензин, щоб заправити нашу машину. 25 лютого вранці я з донькою виїхала до кордону. Ми простояли в чергах 60 годин. Не думала, що таке можливо: чотири доби без сну.
Ірина з донькою (праворуч) біля галереї Казимеж в Кракові їдять морозиво з білорусами
Як вдалося облаштуватися на новому місці
У Кракові ми спочатку оселилися в білорусів, які втекли від режиму Лукашенка, потім у поляків, а потім інженерна фірма, яка займається волонтерством, зняла нам квартиру. Одразу по приїзду я постійно повторювала, що хочу бути корисною. Зі мною поспілкувалися психологи, щоб зрозуміти, в якому я стані, бо є багато таких, хто одразу нібито хоче щось робити, але насправді не має на це ресурсу. Зовні може здаватися, що людина мислить адекватно, але це не завжди так. Зі мною все було гаразд. А оскільки всі ці групи у соцмережах і сарафанне радіо працюють як один великий вулик, мені вдалося знайти місце координатора волонтерів.
Наразі я переважно займаюся адміністративною роботою, але, якщо треба виходжу на 2-3 години на зміну як волонтер. Ми зустрічаємо переселенців на вокзалі. У перші дні приїжджало по 2-4 потяги, в кожному з яких щонайменше 800 людей. Так щодня 2 400-3 000 українців виходило на вокзал.
У кожного з них була суміш емоцій зі страху, апатії, злості, дезорієнтація. Всіх їх спочатку розміщуємо в почекальнях, а потім шукаємо житло чи допомагаємо придбати квитки, якщо вони їдуть далі. Скрізь, де бувають люди, що отримали тимчасовий притулок, потрібні перекладачі: біля кас, щоб придбати квиток, біля консульства, щоб зареєструвати документи. При цьому наразі продовжую шукати й оплачувану роботу. Соціальну допомогу ми поки не оформлювали.
Намет для евакуйованих у Кракові
Мою Аню першою зарахували в місцевий ліцей. Вона сама переклала і заповнила заяву. У нас також продовжується дистанційне навчання в Україні, бо краківський ліцей не має права видавати їй атестат. Цей документ вона отримає вдома, але принаймні перебуватиме в середовищі однолітків.
Перші кілька днів донька не виявляла жодних емоцій. А на третій день, коли ми обідали в кафе і розмовляли, вона розплакалася. Я часто плакала, коли дивилася новини чи розмовляла по телефону, а в неї це сталося вперше. Думаю, вона сприйняла цю розмову в кафе як повернення до звичного життя. Після цього вона почала адаптуватися. Вже навіть говорить на нове помешкання: "Ходімо додому".
Що відчувають українці за кордоном
Однокласниця героїні Наталя, що втекла з Ірпеня
До війни я займалася копірайтингом. А що робила би зараз? Тут я сідаю в автомобіль і перевожу гуманітарний вантаж через кордон, координую волонтерів, допомагаю знайти житло новоприбулим, рятую тварин. Мій телефонний номер знає багато людей, які звертаються до мене з різними пропозиціями.
Я щодня відчуваю себе корисною. Знаю, що комусь знайшла житло, чиїсь тваринки дісталися безпечного місця. Знаю, що Христя вже не сидить, заклавши вікна подушками, а спокійно грається в Німеччині, звідки її мама дистанційно працює. Вона вже не запитає, як першого дня в Польщі: "А ми будемо їсти в хаті? Ми не підемо в підвал?".
Так, я зараз не в Харкові, Маріуполі чи Ірпені.
Як відповідають на критику
Коли я читаю новини з України відчуваю біль, смуток, неприйняття і нерозуміння. З нами працюють психологи, пояснюють, що робити. Ми допомагаємо всім, навіть тим, хто принципово не хоче розмовляти українською чи погано відгукується про тих, хто поїхав з заходу України.
Донька Аня створила імпровізований український прапор
Безумовно трапляються такі люди, що запитують, чому ми поїхали, адже на нас не летіли бомби, західні жінки, мовляв, не сиділи в підвалах і не заслуговують на ті ж пільги, які мають переселенці зі східних регіонів. Ми не відповідаємо на такі репліки. Слід розуміти, що це їхні емоційні реакції в цю мить. Хоча часом і хочеться запитати: "Скільки конкретно жінка із Заходу має просидіти в підвалі, щоб мати такі ж пільги, як у людей зі Сходу? ".
Мамо, чому ми нікуди не тікаємо?
Тетяна Іллюк переїхала з двома дітьми з Ковеля у Варшаву 2 березня.
Тетяна Іллюк
Далі пряма мова героїні...
Чому вирішили їхати
У мене двоє дітей. Старшому сину 14 років, а доньці 4. Я задумалася про переїзд, коли в сина почався сильний стрес від постійного виття сирен і біганини в сховище. Він почав запитувати в мене: "Мамо, чому ми не тікаємо?" і просити його кудись відвезти. Останньою краплею стала загроза вторгнення білоруських військ. Ми живемо за 56 км від кордону, тому рішення приймали дуже швидко.
Разом з сестрою чоловіка, в якої теж двоє діток, і власний бус, ми зібралися за півгодини і вирішили виїжджати у Варшаву. Там живуть моя мама, яка вже 7 років працює опікункою, і сестра, яка щойно закінчила навчатися в безкоштовній поліціальній школі для дорослих за спеціальністю психо-соціологічна терапія. З собою взяли також куму з дитиною і нашу вчительку з вокалу. Зібрали цілий бус людей – четверо дорослих і п’ятеро дітей.
Кордон перетнули відносно швидко – близько трьох годин. Такої паніки, як в перші дні, не було. Ми були вражені, наскільки привітно нас зустріли польські волонтери. Вони запропонували теплі речі дітям, гарячі супи та навіть корм для нашої собачки. Ми були приємно здивовані таким ставленням і їхньою готовністю допомогти.
Сталася кумедна ситуація: машина чоловіка старшого віку, який теж їхав до дітей в Польщу, зламалася і ми тягли його буксиром. Прикордонники здивувалися і сказали, що вперше побачили, як жінка тягне буксиром через кордон чоловіка.
Як вдалося облаштуватися на новому місці
Ми зупинилися в будинку, де живе моя сестра. У дітей виникало багато питань про тата, де він зараз і чому не поїхав з нами. Мій чоловік працює машиністом. Він продовжує виходити в рейси. Я пояснювала їм ситуацію, як могла. Відповідала, що тато слідкує за нашою квартирою, дивиться за іграшками, щоб ніхто їх не скривдив і не забрав.
Нам вдалося влаштувати малечу в державний дитсадок. Можливо через те, що всі троє українських дітей пішли в одну групу, вони дуже швидко адаптувалися. Уже навіть потроху повторюють польські слова. Вони сприймають цю поїздку як екскурсію. Старший же син розуміє, що відбувається, і постійно моніторить ситуацію. Він навчається в школі дистанційно.
Діти у Варшаві
Ми підробляємо – миємо вікна, прибираємо, щоб заробити собі на життя. Роботу знаходимо через польські групи у фейсбуці. Ведемо інформаційну війну. Ходимо на мітинги в підтримку України – робимо все, що від нас залежить.
Як почуваються українці за кордоном
За кордоном емоційно не стало легше. Можливо ще важче, бо ти не знаєш, як там твої рідні і що буде далі, тужимо за чоловіками.
Я чула про такі закиди, мовляв "Люди втікають від вибухів, а ви від сирен?". Особисто мені ніхто не говорив цього, якщо не враховувати, що я сама постійно відчувала вину за те, що поїхала, бо в Ковелі допомагала переселенцям настільки, наскільки це було можливо. Ми возили гуманітарну допомогу, координували свої дії. Раптово вирішила, що все-таки треба їхати. Спочатку навіть була думка відвезти дітей закордон, залишити їх бабусі і повернутися додому, щоб продовжувати допомагати.
Якби не син, який просив поїхати, бо стомився від сирен, я б напевно лишилася. У мирний час в Ковелі я працювала з дітками. Більшість батьків теж вивезли їх, тож вони солідарні зі мною.
Страшно читати новини, не хочеться вірити, що люди втратили все, що мали. Ми всі хочемо повернутися до мирного дому.
Як боротися з почуттям провини тим, хто за кордоном
Чому українцям за кордоном теж не солодко, як дати раду своїм почуттям та відповідати хейтерам – розповіла психотерапевтка Оксана Верховод.
За словами фахівчині, якщо у людини немає ПТСР (його діагностує психотерапевт та психіатр), то впоратись із почуттям провини та сорому можна й самостійно.
Потрібно детально проаналізувати ситуацію, оцінити реальність такою, як вона є.
"Кожна людина має право на свій персональний вибір, який буде правильним, якщо він є доцільним для неї, тобто дозволяє їй реалізувати її потреби, не загрожуючи життю та здоров’ю інших", – пояснює Оксана.
Вона також радить не трапити час й енергію на хейтерів у соцмережах. Якщо ця людина нічого для вас не значить, краще просто пропустити її неприємний коментар. Якщо ж людина для вас важлива, скажіть, що вона має право на свою думку, але я самостійно відповідаю за своє рішення і не потребую коментарів.
Більше порад від психотерапевтки – шукайте за посиланням.
3020
