Журналістка Евакуація.City побувала у центрі, поспілкувалась з його кураторкою, волонтерами та людьми, які приходять сюди по допомогу.
Далі пряма мова Марії…
Як виник центр
Наші друзі з Ірландії створили там свій штаб і допомагають переселенцям, а також готують допомогу військовим через нас. Вони збирають гроші, різну гуманітарну допомогу і передають нам. Переважно, друзі телефонують і запитують чого ми потребуємо, ми робимо замовлення і вони нам це передають. У нашому штабі є продукти, одяг, взуття, засоби особистої гігієни, каремати, спальники, постіль.
Спочатку ми працювали майже кожен день без вихідних, але від недавно трохи змінили правила, працюємо кожного дня, а субота-неділя по потребі. Наприклад, коли приїжджає машина, то ми обдзвонюємо вчителів і вони приходять помагати сортувати. Або коли є запит зібрати необхідну допомогу на гарячі точки, то ми також виходимо. Готували таку допомогу в госпіталі, військовим, до Львова, в інші центри: Київ, Бучу, Ірпінь, Макарів, Харків, Миколаїв.
Приблизно 200 сімей у день приходять за допомогою. Понад 5 000 сімей за весь час війни були у нас.
У мої обов’язки входить організація різних процесів: звіти для наших друзів, щоб вони бачили, як ми працюємо, контакт з волонтерами з інших міст.
Крім того, я ж ще вчителька, у мене є уроки. То я підключаюсь звідси на заняття. Вдома все собі готую до уроку і підключаюсь десь з території школи, де тихо.
Ми працюємо поки є сили, і є допомога.
Що у волонтерстві найважче
Коли тебе мародером називають. Хтось може собі сказати, що ми розкрадаємо. Образливо, що ти менше приділяєш уваги своїм дітям, дому… Усі сили даєш сюди, а потім люди говорять, що ти мародер. Якщо приїжджає допомога, то ми приходимо додому в 10-11 вечора. Найгірше, коли люди не знаючи як ти працюєш, звідки, що береться, обзивають волонтерів.
Структура центру
У штабі гуманітарної допомоги є різні кімнати, в кожній з яких можна отримати допомогу. Продукти – праворуч; одяг – ліворуч. Одяг розділений на три різні кімнати: перша – діти до 5 років; друга – підлітки; третя – дорослі. Четверта кімната це взуття. Також є окрема кімната з постіллю, подушками, ковдрами.
Волонтерку Лєну я зустріла в кімнаті з дитячим одягом до п’яти років.
Далі пряма мова жінки...
Я приїхала в Самбір з Києва 27 лютого, звичайним поїздом. Квитки купила на нього зразу 24 числа з першими ракетами. Десь з середини березня я волонтерю тут.
Я прийшла сюди за допомогою для себе, але побачила, що тут потрібна моя допомога. Ми потроху навели порядок. Усе розділили, щоб людям було простіше знайти. Пам’ятаю, як я сама шукала, це забирало багато часу, бо був хаус. Тішить, коли є порядок.
Я завжди закріплена за цією кімнатою. У мої обов’язки входить: сортування одягу, допомога з пошуком і контроль, щоб ящиками не набирали, щоб всім вистачило.
Переважно у нас одяг вживаний, але попадаються і з етикетками. Іноді люди приходять і просять лише новий одяг. Такий одяг ми сортуємо окремо, і просто видаємо, коли він є. Якщо поставимо його в загальну коробку, то заберуть лише нове. Видаємо нове по 1-2 речі, щоб було чесно. Речі знищені і з плямами ми зразу відстортовуємо окремо і не виставляємо. Часто люди повертають одяг, якщо їм не підійшов.
Історії людей
У гуманітарному центрі я зустріла людей, які прийшли сюди по допомогу.
Аня приїхала з Херсону до Самбора 26 квітня, коли її рідне місто пробуло в окупації вже майже 2 місяці.
Далі пряма мова дівчини...
Важко виїхати з Херсону, бо закриті всі виїзди, на Миколаїв не проїдеш, ми їхали на Кривий Ріг. Спочатку людей випускали, але потім сказали, що до "референдуму" нікого не будуть випускати.
Ми зробили першу спробу виїхати у суботу (23 квітня – ред.), але довелось повернутись. Не змогли виїхати через те, що їхало багато ворожої техніки. Наступного дня ми поїхали ще раз, проїхали десь 30-40 російських блокпостів, і до обіду вже стояли в черзі на першому українському.
Я довго залишалася у Херсоні, хотіла вмовити тата їхати зі мною, але він не погодився залишати будинок. Він ще там помідори собі посадив, каже, що мусить це все пильнувати.
Яким було життя в Херсоні
Аня з троюрідною сестрою Юлією біля центру допомоги
Було страшно. Ми живемо недалеко від Херсона, через поля від нас Чорнобаївка. Коли там велися бої, то в мене в кімнаті аж крісло на колесах котилося. Після обстрілів вночі просто лежала пів години-годину і намагалася заспокоїтись. Переважно, ми ніде не ховались, були в квартирі.
У Херсоні дуже багато окупантів, їхньої техніки. Вони просто попри нас їздили.
Вони вже себе там почувають як вдома. Я, якщо десь виходила, то перевулками, бо боялась їх. Вони їздять на тих танках, один так сідає на верх, і сидить там з тим автоматом, й то страшно на це все дивитись і йти попри це. Ми вже навіть трохи до них звикли, як би це не звучало жахливо.
Звикаєш й до постійних вибухів.
Гуманітарка не доходить. Пам’ятаю останнє, то з Дніпропетровська їхало декілька машин, але їх не пустили. Завозять товари з Криму, з російськими акцизками.
Харків та Донецьк
Лєну з Харкова та Маргариту з Донецька, яка вже другий раз евакуювалася, перший з Донецька в Київ, через Івано-Франківськ та Херсон, а тепер з Києва в Самбір, ми зустріли в коридорі школи, де жінки чекали на допомогу. До цього вони не були знайомими.
Далі пряма мова жінок
Я, Лєна, з чоловіком та дочкою, приїхали сюди в березні з Харкова. Ми їхали евакуаційним поїздом. Коли ми виїжджали, то наш будинок ще стояв, біля нього лише скинули ракету, а яка там зараз ситуація, я не знаю.
Я починаю згадувати і мені аж серце стискається.
Моя мама ще місяць там жила після того, як ми виїхали, але коли російські війська почали заїжджати вже танками і стріляти ближче, то й вона виїхала. Коли ми їхали, поїзд був пустим досить. Ми за релігією свідки Єгови, і просто на вокзалі у Львові підійшли до наших братів, і вони нам сказали, куди ми можемо поїхати, так ми опинились тут.
Хочеться додому, але тут все добре. Дуже волонтери допомагають. Можна одяг взяти, бо ми в чому були, так і приїхали. Зараз шукаємо роботу, бо поки не можемо повернутись додому. Там дуже лячно. Ми подали на фінансову допомогу від держави, але ще її не отримали, чекаємо.
Ще є від ООН, але там теж треба реєструватись.
Перебиває нашу розмову інша жінка. Це Маргарита...
Ми з Донецька в 2014 році поїхали в Карпати, в Івано-Франківську область, пожили там місяць. Потім подзвонили друзі і закликали нас в Херсонську область, у Голу Пристань. Там трохи чекали, нам дали не опалювальний будинок. Там ми були до листопада, потім ми вже переїхали до Києва, а як почалась повномасштабна війна, то ми приїхали сюди. 5 березня ми виїхали з Києва. Я приїхала з чоловіком, донькою та свекрухою.
У Донецьку рідних не залишилось, всі виїхали. Будинок наш сильно обстріляли. Ще в серпні 2014 році, і в лютому 2015.
Свекруха в минулому році переїхала до нас з "днр". Вона росіянка і з нею трохи важко. Їй за цей період "днр" добре мозок промили. Вона дуже старша, тому ми її забрали до нас.
Допомогти нашим хлопцям – мій обов’язок
Пані Ліда ріже тканину для маскувальних сіток
Окрім центру гуманітарно допомоги у Самборі плетуть маскувальні сітки. Там приходять як місцеві жителі, так і люди, які переїхали з інших регіонів.
Пані Ліда, приїхала до Самбора разом зі своїм сином, з Харкова. Жінці 80 років, але вона кожного дня приходить допомагати плести сітки.
Далі пряма мова жінки...
Взагалі, я приїхала така зачухана, мені 80 років, це волосся було таке не доглянуте. Я думаю: "Господи, як же це зробити?". Біля мене є перукарня і я туди пішла. Там працює дівчинка Мар’яна. Вона голову мені помила, масаж голови зробила, підстригла, дуже добре. Я запитала в неї скільки я маю заплатити, вона сказала, що це безкоштовно. Я прийшла і другий раз до неї, вона мені також все зробила, мені відомо скільки це коштує, це дорого, а вона бере гроші лише за матеріали.
Такі люди, я в захопленні. Дуже добре приймають. У магазинах дуже приємно, і така архітектура, тут якось як вдома. Затишно. Приємно, що ми всі разом.
Син розповів мені про маскувальні сітки, що можна допомагати хлопцям. Тому я прийшла, це мій обов’язок. Кожного дня я тут. Це наш обов’язок чимось допомогти нашим військовим.
Я хочу повертатись в Харків, але для чогось Господь ж мене сюди привів. Я думаю це просто Боже чудо, що ми тут.
Я вірю, що прийде мир і все буде в нас. Ми всі ще будемо добре жити.
3024
