Матеріал CNN "They fled Ukraine to protect their children. Now these mothers are returning home" скорочено та адаптовано українською мовою спеціально для Евакуація.Сity.
Їх страх не вщухає: а чи буде куди повертатися?
На залізничному вокзалі Львова жінки опиняються на фізичному та психологічному роздоріжжі.
Прибувши в місто, транзитний пункт для переміщених осіб, гуманітарної допомоги та зброї, вони повинні знайти відповіді на непрості питання. Куди далі? Чи будуть там мої діти в безпеці? Як довго ми там пробудемо?
У таких обставинах багатьом доводиться швидко та самостійно приймати рішення щодо майбутнього своєї сім'ї. Адже чоловікам від 18 до 60 років заборонено виїжджати з країни. Багато з них підписали контракт і пішли воювати.
Жінки та діти відпочивають на дерев'яних лавках і матрацах на вокзалі
Майже всі, хто перетнув кордон, – жінки та діти. Вони становлять приголомшливі 90% евакуйованих із України.
У більшості випадків саме матері взяли на себе тягар міграційної кризи, відроджуючи сім’ї, піклуючись про дітей і літніх батьків. CNN поспілкувалося з кількома, які докорінно змінили своє життя, і нині зважують чи настав час повертатися в Україну.
Відчуваю легку тривогу й водночас радість, думаючи про дім
Одна з них, 28-річна Людмила Собченко з Житомирської області, що на північному заході від Києва. Жінка три тижні провела в Польщі зі своїм маленьким сином і матір’ю, перш ніж вирішила, що пора повертатися додому. "Не скажу, що там у Польщі погано... Але це не наша земля", – сказала вона.
З кінця березня, коли CNN відвідало Львівський залізничний вокзал, потік українців, які повертаються до країни, продовжує зростати. Він становить вже близько 30 тисяч на добу, повідомив прес-офіцер Державної прикордонної служби України Андрій Демченко. "Ми не маємо права запитувати про мету поїздки, але жінки казали, що вони більше не хочуть залишатися за кордоном", – повідомив він CNN у вівторок (26 квітня – ред.).
Багато хто їхав до сусідньої Польщі чи далі, в інші країни через львівський вокзал. Жінки та діти прибували безперервно. Назви міст і містечок, які вони покидали, – Суми, Київ, Харків, Херсон – відображають масштаби людських страждань і географію бойових дій у режимі реального часу.
Вони мали небагато речей, натомість були обтяжені особистими історіями. Розповідали, що втомилися від кількаденних чи тижневих переховувань у підвалах і бункерах, невпинних обстрілів, сирен і безсонних ночей. Їхні діти відтворювали звуки бомб, які і змусили їх евакуюватися: "Ба-бах-ка, ба-ба-ка! Бум, бум!".
Сім’ї зі своїми речами, складеними докупи, дивляться на вхід у львівський вокзал
Минуло кілька тижнів. Залізничний вокзал у Львові, виконаний в стилі ар-нуво, все ще заповнений сім’ями переселенців. Проте не всі їдуть на захід. Деякі, як Собченко, повертаються.
На початку березня жінка разом із 3-річним сином Назаром і 57-річною матір’ю Тетяною виїхала з Коростеня. Вибухи лунали все ближче й ближче до їхнього дому. Після того, як нічний вибух стався прямо перед вікнами кімнати Назара, Собченко зрозуміла, що час діяти настав. Вони залишили собаку та кота, взявши з собою трохи одягу та речі першої необхідності – медикаменти, документи й змінний одяг.
Поїздка на автобусі до польського кордону, яка зазвичай триває чотири години, затягнулася на 24. Їх приймали разом з іншими біженцями в Новому Таргу, містечку біля словацького кордону. Але вони не змогли там прижитися. Назар тремтячи уночі, кричав: "Мама, бум! Бум!". А матері Людмили трапився нервовий зрив і її довелося везти на швидкій до лікарні. Врешті жінка вирішила, що, незважаючи на небезпеку, краще повертатися. "Я не спала вже цілу добу. Я відчуваю легку тривогу й водночас радість, думаючи про дім", – сказала вона.
Поки молода мама вивчала розклад розклад руху поїздів у телеграм, Назар, одягнений у толстовку в синьо-помаранчеву смужку, грався з іншими дітьми, перебираючи кубики та книжки. Людмила покликала його, щоб дати печива та обійняти. "Я не говорю з ним про війну. Я просто кажу йому, що тепер безпечно, "Буму" більше не буде. Що може зробити мама?", – питає вона.
28-річна Людмила Собченко шукає інформацію про потяги
Важко бути далеко від чоловіка, важко бути на чужині
На початку березня 22-річна Надія Тараторіна разом із сином та 38-річною мамою Любою втекла з Кривого Рогу, вимушено залишивши чоловіка, батька та інших родичів чоловічої статі.
22-річна Надія Тараторіна та її 6-місячний син Артем
Жінки вирушили у відносно безпечну західну Україну, доїхавши до львівського вокзалу, а звідти у Закарпатську область. Через кілька тижнів вони повернулися до Львова – цього разу, щоб дістатися дому. "Ми їдемо додому, батько нас чекає. Здається, стало спокійніше, але хто знає, що буде далі", – розповіла Тараторіна. Її батько волонтерить у лавах територіальної оборони України. Він сказав, що бої стихли, і що родині безпечно повернутися. Проте невідомо, як довго триватиме цей мир.
Коли Тараторіна годувала Артема з пляшечки, витираючи молоко з його щік, її мати розпитувала людей про квитки та розклад поїздів до Дніпра. "Дитина відволікає мене від війни. Він у такому віці, що кожен день робить щось нове. Проте все ж важко бути далеко від чоловіка, важко бути на чужині", – сказала вона.
Багато інших жінок зізнаються, що втекли від війни, щоб захистити своїх дітей, але страждали від тривожного і непримиренного почуття провини за те, що покинули свою Батьківщину.
Я хочу бути поруч зі своєю сім'єю, щоб не сталося
У перші дні війни 30-річна Яна Матюшенкова та її 3-річна дочка Аріна втиснулися в переповнений потяг, який прямував із Дніпропетровської області до Львова. Кілька днів хаотичних подорожей і вони нарешті у Вроцлаві, місті на заході Польщі, відомому своїм мальовничим старим містом і ринковою площею. Але їй було важко пристосуватися до нового оточення.
30-річна Яна Матюшенкова виїхала до Польщі, але постійно почувалася там пригніченою
"Ось я гуляла з донькою у Вроцлаві... все навколо гарно. А в Україні обстріли, люди не сплять вночі. Це мене почало сильно напружувати. Мабуть, провина. Мені сказали, що є таке поняття, як "провина вцілілих", – розповідає Матюшенкова. Стрес і депресія, яку вона переживала, почали впливати на Аріну, яка, за її словами, стала примхливою і нервовою. Жінка прийняла рішення їхати додому в Кам’янське.
"Я не сумніваюся в правильності свого рішення. Я хочу бути поруч зі своєю сім'єю, щоб не сталося", – додала вона.
Ми зробили це заради дітей
32-річна Ксенія деякий час вагалася чи варто виїжджати. Район Києва, де вона проживала з чоловіком та двома синами, 6-місячним Олександром та 3-річним Андрієм, одним із перших потрапив під удар російських військ. Ксенія перевезла їх до свекрухи, що живе в передмісті столиці. Її чоловік пішов в армію, а вона хотіла залишитися поруч.
32-річна киянка Ксенія з 6-місячним Олександром
Але коли російські війська наблизилися, а її діти прокидатися від бомб, кричачи вночі: "Ба-ба!", вони швидко зібрали речі та втекли.
"Дуже важко. Важко покинути дім, не розуміючи реальної причини для цього. Ми зробили це заради дітей", – каже Ксенія, розгойдуючи на руках Олександра.
Свекруха Ксенії, 58-річна Валентин, теж хотіла залишитися. Вона думала, що війну вдасться вирішити дипломатичним шляхом. Тепер вона не така впевнена.
"Мені, як матері, дуже важко залишити сина та втекти з онуками", – сказала вона. Її темні очі наповнилися сльозами, коли вона пригортала Андрія. "Коли я згадую про дім, то тільки сльози навертаються. Дуже важко. Ми залишили все там. Ми не хочемо залишати свою країну! Чому повинні страждати діти? Чому повинні страждати наші сини?".
Жінки їдуть зі Львова до Нідерландів, коли буде достатньо безпечно повернутися, вони планують це зробити. Вони мріють повернутися в мирну Україну, де вони будуть говорити про майбутнє своїх дітей – і власне. "Путін ніколи не переможе жінок, особливо українок. Ми, українки, сильні", – сказала Валентина.
3025
