Редакція Евакуація.City поспілкувалась з шістьма українками, які два роки тому були змушені рятуватись від російської агресії у різних куточках землі – від Австрії та Естонії, до Фарерських островів.
Музика і розвиток VS російська мова в школах
Інна Лісняк – наукова співробітниця інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського у Національній академії наук. Інна одружена, мама трьох дітей.
На початку повномасштабного вторгнення жінка евакуювалась з Гостомеля в Естонію, перед тим переживши бомбардування та окупацію міста.
У лютому-березні Лісняки провели у підвалах тринадцять днів, виходячи на поверхню тільки для того, щоб на свій страх і ризик перебігти до іншого сховища. Гостомель, який в перші дні війни став епіцентром боїв за Київ, був майже повністю окупований: ні зв’язку, ні води, ні світла у місті вже не було.
Евакуація Інни до Естонії проходила складно
Чудом родині вдалось виїхати з окупованого міста – переживши етап табору для переселенців у Польщі, родина вибрала наступним пунктом порятунку естонське місто Пярну.
За два роки в Естонії Інна зіграла досить багато концертів, промотуючи за кордоном українську музику. Співпрацювала з естонськими музикантами, і таким чином могла допомогати одному з батальйонів, де служить син і чоловік Інниної подруги з Гостомеля.
З вересня минулого року Інна переїхала в інше місто, в Тарту. Музикантка працює за спеціальністю. Найбільша Іннина розрада, як науковиці, що вона може продовжувати професійно зростати та переймати досвід іноземних колег.
Інна взяла участь за кордоном у чотирьох міжнародних конференціях (Хельсінкі, Будапешті, Тарту та Стамбулі) – для неї це був перший такий досвід.
"Це такий величезний плюс, який не дає мені думати про повсякденне. Я зосереджена на роботі", – пояснює Інна.
Найбільший мінус для гостомельчанки пов’язаний зі школою та освітою дітей.
Щодо естонської медицини у Інни більше позитивних вражень, ніж негативних.
"Дійсно, складно записатись до лікаря, і це недешево. Особливо лікування зубів. Це недешево, але якість набагато краща. У мене були випадки, коли я потрапляла до українського лікаря, який працював багато років в естонських умовах – і це найкращий варіант. І найкращий лікар", – пояснює Інна.
Музикантка розповідає – всі її дії в Естонії служать промоції української культури, мистецтва та фольклору.
"Наша культура дуже слабо представлена у світі, до того ж спаплюжена та присвоєна росією", – з жалем говорить жінка.
Дискримінація
Інший досвід за два роки в Естонії отримала Тамара Остапович.
Тамара – сімейна лікарка із Кременчука, мама 15-річного підлітка. У березні 2022 року Тамара вирушила евакуаційним потягом до Естонії, рятуючи себе і дитину.
"Найбільшим розчаруванням за ці два роки було те, що в Естонії дуже декларували рівність та відсутність корупції, а насправді все не так, українців дискримінують, і багато в чому", – говорить Тамара.
Евакуйовуючись до Естонії, Тамара спершу розраховувала на швидке повернення додому. Коли стало зрозуміло, що в Кременчуку ще дуже нескоро буде безпечно, жінка сподівалася на швидку адаптацію і початок роботи за професією лікаря в Естонії. Але ні з тим, ні з тим не склалося.
Тамара Остапович
"Зате я відкрила свій бізнес з йоги, масажу та косметології, склала державний іспит знання естонської на рівень В1. Син вчиться в естонському класі на естонській мові, планує продовжити навчання у гімназії", – розповідає Тамара.
Естонія дуже розчарувала дискримінацією українців, пов'язаною з працевлаштуванням та орендою житла, каже жінка.
"Приїхавши до Естонії, я одразу почала вивчення мови та процедуру нострифікації диплому. В естонському ENIK/NARIK мою освіту прирівняли до рівня магістра. Але в процесі довгого листування з МОЗ Естонії естонською ж мовою, та неймовірно важкого збору другорядних довідок, мені відмовили у праві працювати в медичній сфері", – розповідає Тамара.
У Естонії українцям переважно не дозволяють працювати в медичній сфері, попри наявність дипломів про закінчення медичного училища і медичної академії, каже вона.
В Естонію лікарка евакуювалась не сама, в країні також знайшла порятунок її сестра.
"Вона інженерка, вчить мову. В Естонії також не вистачає інженерів. На заводі, де сестра працює збірником, на інженерних посадах працюють естонці без освіти, але її, українку, на посаду інженера не беруть", – розповідає українка.
Тамара відразу намагалася орендувати квартиру для проживання з чоловіком та сином (лікарка одружена з моряком, який до початку повномасштабного вторгнення працював за кордоном).
"Маклер одразу запитала, якої ми національності та де працюємо. Я надала відповідь, що ми українці, у обох є робота. Також у мене є бізнес, а чоловік моряк. Тобто, ми цілком платоспроможні. Проте далі переписка просто обірвалася", – розповідає лікарка.
Тамара вважає, що причина такої поведінки в тому, що естонці не платять податки за оренду квартир, тому переселенців не вважають привабливими орендарями.
Питання про дозвіл на подальше післявоєнне проживання в Естонії для Остаповичів залишається відкритим.
"Ми вивчили мову на рівень, достатній для отримання громадянства, але країна не поспішає з рішенням нас залишити. Ми підвисли та живемо одним днем. Десь так. Добре, що у мене є матеріальний ресурс для психотерапії і просто оренди та життя. А в декого немає і цього", – пояснює Тамара.
Рани і квіти
На початку повномасштабного вторгнення Єлизаветі Кочековій було 24. Зараз – уже 26. Дівчина працює комунікаційною менеджеркою в громадській організації "Молоді агенти змін", паралельно – в Чорноморському фонді регіонального співробітництва, який сприяє розвиткові громадянського суспільства в Україні. Перед лютим 2022 року Ліза переїхала назад до рідного міста – Горішніх Плавнів Полтавської області. Звідти їй і довелось евакуюватись з мамою та племінницями до Австрії, де у Лізи був хлопець та багато знайомих, адже дівчина навчалась у країні на магістратурі.
Ліза Кочекова
"Те, що ми пережили – це найжахливіші емоційні два роки мого життя. Попри всі попередні досвіди і втрати. Ти все одно відчуваєш той біль людей, яких ти навіть не знаєш, але на відстані. Йду вулицею, бачу молодих хлопців і дівчат, і завжди думаю – а такі самі, як вони, воюють і вмирають за півтори тисячі кілометрів звідси. І це думки, які ти ніколи не можеш прогнати від себе", – говорить дівчина.
Під час евакуації дівчина сподівалась, що вона з родиною повернеться до літа 2022 року. Потім до зими, потім до наступного літа, потім до наступної зими.
Зальцбург ввечері
"Такі часові рамки, які ти собі ставиш, щоб якось морально сподіватись, щоб в тебе був якийсь дедлайн. Проблеми як у всіх – пошук житла, походи до лікарів, коли ти знаєш, що ти точно не зможеш пояснити свою проблему німецькою мовою", – говорить Ліза.
Дівчина розповідає – в евакуації несподівано для себе відчула потяг до речей, якого раніше не мала.
"У батьків завжди були город і дача, і я ніколи там нічого не робила. А тут я вирощую на балконі помідори, тюльпани, огірки, перець. Як шматочок дому. Цей момент, коли ти купуєш першу квітку додому – ти приймаєш те, що ти зараз тут, і найближчий час будеш у цій країні, турбуватися про цю квітку", – говорить Ліза.
Двічі по роботі дівчина поверталась до України – хлопець Лізи потім говорив, що ніколи в житті не бачив її такою усміхненою. Одного разу за оголошенням натрапила на щеня, яке вирішила забрати з собою до Австрії. Українська собака в евакуації.
За час евакуації дівчина стала звертати увагу на речі, на які раніше не звертала увагу.
"Це повна рефлексія на спосіб життя, на те, що тобі насправді потрібно. Скільки, умовно, тобі футболок, пар штанів і взуття потрібно на рік. Я зможу тепер швидко спакуватись за будь-яких обставин. Ми всі, я думаю, в Україні здобули навички project management на особистісному рівні. Які краще б ми не отримали зовсім, або отримали якимось іншим шляхом", – говорить дівчина.
Однією з найбільших рефлексій Лізи стало об'єднання українців за кордоном.
"У Зальцбурзі було дуже цікаво дивитися, як українці в Німеччині об'єднуються, відзначають ті чи інші дати, чи інші дати. Умовно в Мюнхені, який тут в двох годинах їзди, проводять якісь маніфестації, протести. А в Австрії все більш камерно – в Зальцбурзі виготовляють свічки, або вантажать машинами в Україну продукти, генератори і все необхідне. Але всі відчувають цю необхідність об’єднатись", – розповідає Ліза.
Сумувати за рідним і пристосовуватися до нового
Елла Пашинська – з поселення Клавдієво-Тарасове Бучанського району Київської області. Елла працювала шкільною медсестрою. До Бельгії жінка мусила рятуватись під час окупації росіянами Київської області. За кілька днів до евакуації у Елли загинув батько.
Ситуація ставала все напруженішою кожного дня, чутки про смерті, зґвалтування та розстріли висіли в повітрі, і жінка дуже боялась за життя та здоров’я власної сімнадцятирічної доньки. Тому зрештою знайшла можливість виїхати – на свій страх і ризик.
Елла Пашинська
"У березні буде два роки, як я покинула Україну. Весь цей час я хвилювалась за свою країну і водночас намагалася пристосуватися до країни, де я опинилася, яка мене взяла під захист.
Я виїхала з донькою до Бельгії. Спочатку ми жили в одній родині, потім у другій, потім в гуртожитку для українців. Зараз я живу в невеликому місті у орендованій квартирі. Мені як раніше допомагає внутрішній спокій та впевненість, що в Україні все зміниться на краще", – говорить Елла.
Зараз українка вивчає французьку мову, щоб легше спілкуватися з місцевим населенням.
"Найбільше мене дивує і радує, як по-доброму до нас ставляться. Тут немає різниці, якої ти національності і якою мовою говориш. До всіх ставляться однаково. Тут немає дріб’язкових турбот, всі спокійні і нікуди не поспішають. Я не думала, що буду починати життя спочатку. У мене був свій дім, бізнес, дохід, сім'я, друзі. Нині все змінилося. Нова країна, нове житло, нові друзі. Але життя продовжується", – розповідає Елла.
Дуже рано довелося стати дорослою
Анастасії Лагер 22 роки – вона з Торецька, Донецької області. Для її міста, розташованого на лінії фронту, війна розпочалась у 2014 році і з того часу не закінчувалась. Навіть після того, як дівчина почала навчатись у Києві, спокою більше не стало – у лютому 2022 року їй довелось евакуюватись ще раз.
Настя на випускному
Пастор з Настиної церкви знайшов контакти друзів на Фарерських островах, які були готові прихистити українку – і вона поїхала у далеку Данію.
"Спершу почуття були дуже змішані, важко було усвідомлювати дійсність та просто взяти себе в руки. За кілька місяців я вже почала працювати і дуже активно вчити мову (в моєму випадку спершу англійську), я розраховувала на 3-4 місяці переховування і що потім повернуся додому як ситуація стане більш стабільною", – згадує Настя.
Дівчина з часом зрозуміла, що в її ситуації краще перебувати за кордоном і надавати допомогу, ніж бути в Україні і потребувати її.
Фарерські острови
"Так я почала більше працювати, що дало змогу вивезти сімʼю з Донеччини і оплачувати мамі оренду квартири. Це і стало моїм заспокоєнням, коли я сумувала за домівкою. Я можу довго говорити про різні етапи прийняття дійсності війни, але для мене найважчі були перші пів року, саме емоційно", – пояснює Настя.
За перший рік евакуації дівчина швидко вловила, що і як на Фарерах працює, спостерігала за місцевими, спілкувалася з різними людьми на роботі.
Тож наступний рік вона була більш впевнена в собі.
"Я не ховалася за ярмом переселенки і знайшла спільноту, яка мене підтримує. Тож поки мої брати воюють, я працюю, щоб закрити їхні потреби. Так і минають дні. Люди тут, до речі, дуже хороші. Майже за руку проведуть всюди де мені треба допомога", – розповідає 22-річна дівчина, якій дуже рано довелось стати дуже дорослою.
Я не вдома, що далі?
Любов Шлапай – українська психологиня, соціологиня та менеджерка з Феодосії евакуювалась з Кам’янця-Подільського до Індонезії з сім’єю. Одного разу, у 2014 році, росіяни уже змусили Любов рятуватись з рідної землі – Криму. Проте у 2022 все повторилось з новою, страшною силою.
"Це були дуже дивні два роки. Наче 20 за них пройшло, стільки пережито. Мені довелося зіштовхнутися з багатими труднощами і дуже сильно подорослішати за цей час. Ми приїхали в Індонезію, бо звідси родом мій чоловік", – розповідає Любов.
Любов Шлапай
Через вісім місяців перебування в Індонезії старша донька Любові почала ходити в місцеву міжнародну школу.
"Тут у нас трапилось декілька пригод. Я не зійшлась цінностями і характером з директором, і я зараз на шляху того, щоб стала співзасновницею нової школи. Тому для мене це дуже показово, як українці своєю сміливістю і готовністю діяти відрізняються від усіх інших", – розповідає Любов.
Для саморефлексії і допомозі іншим, Любов веде канал для переселенців "Я не вдома, що далі" .
"У мене розвинулася навичка краще розрізняти правду і брехню. І бачити правдивих людей, щирих, відвертих, чистих. І тих, що маніпулюють, грають на наших емоціях. Як, наприклад, в питаннях про жінок, яких евакуювалися, називають зрадницями. Або просять їх не платити податки, як там десь було в новинах. Війна зняла всі ці маски і стало зрозуміло, хто на стороні чого", – говорить жінка.
Любов розповідає, що побутові питання стали менш важливими, у порівнянні з тим, щоб вся родина була разом і здорова, а зранку отримати звістку з України – батьки прокинулись, живі і здорові. І всі на місці.
3020
